Глава 10.

— А тепер приготуйся, бо я скажу тобі дещо настільки крінжове, що навіть ти заціниш, — я кинула ключі в миску біля дверей і впала на диван обличчям вниз.

Рубі, розтягнута у пледі й з маскою на обличчі кольору зеленого болота, підняла брову так, ніби її це хоч якось турбувало.

— Якщо ти знову випадково лайкнула фотку свого краша 2016 року, то ні. Цього разу я тебе не рятую.

— Гірше. Це про собаку.

— Ти лайкнула фотку собаки свого краша 2016 року?

Я піднялася з дивана і кинула в неї подушкою.

— Та ні! Та чекай! Пам’ятаєш ту мініатюрну собаку з парку, яку я підібрала, бо вона виглядала так, ніби загубила сенс життя?

— Чихуахуа-тіктокерка? Ну.

— Виявилось... це собака мами Джеймса.

Рубі завмерла. Потім повільно зняла маску з обличчя, як у фільмі жахів.

— Чекай…того самого Джеймса, у якого ти не закохана, але чомусь згадуєш кожні п’ятнадцять хвилин?

— Ніби в тебе є краще хобі.

— Господи. Це буквально як у серіалі: «Дівчина випадково рятує собаку хлопця, у якого таємно закохана. Але потрапляє не до нього, а до його мами на чай». У мене питання: де мій попкорн?

— Я просто принесла її. І вона була така мила. Подякувала, зробила чай… А Джеймса вдома не було.

— Класика. І як ти себе почуваєш після зустрічі з його мамою? Уже хочеш вийти за нього?

— Ага, прямо завтра. Весілля біля озера, Лулу в якості подружки нареченої.

Рубі засміялася.

— Ну слухай, це як мінімум знак. Доля, універсум, і одна дрібна собачка явно за тебе.

— Та яка доля, Рубі. Я просто принесла собаку назад.

— І опинилась у нього вдома. З мамою. І чаєм. Я б сказала, ти вже на півдорозі до тесту на майбутню невістку.

— Ти нестерпна.

— А ти закохана.

Я заплющила очі й втупилась у стелю. Десь там, Лулу, мабуть, уже лежала на подушці в себе вдома, нічого не підозрюючи про мою емоційну турбулентність.А Рубі сиділа поруч, усміхаючись, наче їй знову п’ятнадцять, і вона тільки-но знову викрила мою таємницю.Наступного ранку Рубі не дала мені навіть п’яти хвилин поспати "ще трохи". Вона стояла біля ліжка в халаті й з зубною щіткою в роті, махаючи моїм рюкзаком, як прапором на параді.

— Якщо ти не встанеш через три секунди, я скажу папі, що ти вчора думала про Джеймса, коли повертала собаку.

— Ти чудовисько.

— А ти лінива. Вставай.

Ми йшли до школи разом та сама дорога, що завжди, але з нею вона завжди здавалася коротшою. Рубі базікала про щось своє, а я думала, як себе поводити, якщо побачу Джеймса.Просто не думай про нього.Ага, легше сказати.У шкільному коридорі, поки Рубі пішла до свого класу, я лишилась біля свого класична сцена: шум, рюкзаки, хтось добігає в останню секунду.Я зайшла в клас і сіла на своє звичне місце біля вікна. Вчитель, містер Колінз, уже щось бурмотів, роздаючи аркуші.

— Добрий ранок, клас. Як ви пам’ятаєте, сьогодні ми починаємо проєкт «Історія в об’єктиві». Ви працюєте в парах, і я сам вас розподілив.

Ну супер, — подумала я. — Зараз мені дістанеться або Еллі, яка нюхає ручки, або Брайан, який думає, що середньовіччя це просто старий TikTok.

— Хлоя… — вчитель глянув у список, зробив паузу, — …і Джеймс.

Що?Мої плечі сіпнулися. Хтось з-за спини захихотів.Я повільно підняла очі… і, звичайно ж, він уже сидів кількома рядами попереду.Джеймс підняв голову, і наші погляди зустрілися.Але не відвернувся.Я швидко опустила очі на свій стіл.
Ну клас. Просто ідеально. Я вже встигла побувати в його домі, випити чай з його мамою і віддати йому собаку. А тепер ще й проєкт.

— Ви маєте зняти коротке інтерв’ю з кимось із родичів про якусь важливу подію в історії. Це має бути особисто, емоційно й правдиво, — продовжував вчитель.

Коли пролунав дзвінок, я взяла речі й прямувала до дверей, намагаючись злитися зі стіною. Але, звичайно ж, він мене зупинив.

— Ей, Хлоя. Тепер ще й партнери по історії.

— Це… буде цікаво.

Між уроками, я стояла біля своєї шафки, гортаючи щось у телефоні, коли хтось легенько постукав по дверцятах. Я підняла очі й побачила Джеймса, який, звісно ж, виглядав так, ніби щойно вийшов із рекламного ролика про ідеальну зачіску й білу футболку.

— Привіт, партнерко, — його голос був теплий, з тим легким хрипом, який змушує серце пропускати удар. — Маєш плани на після школи?

Я не одразу відповіла. Мозок намагався зібратися, бо мій телефон уже давно був забутий десь у долонях.

— Ем… ще ні.

— Класно. Бо я подумав можемо почати проєкт сьогодні. У мене вдома тихо, і є кава. Ну, або какао якщо ти з тих, хто не виріс.

Я склала руки:

— А якщо я з тих, хто не любить несподіванки?

— То я обіцяю, буде приємна.

Він підморгнув, і я зненавиділа себе за те, як швидко в голові промайнуло:

“О Боже, як це взагалі законно виглядати так?”

— Добре, — сказала я. — Але я какао.

— З маршмеллоу? — серйозно уточнив він.

— Тепер я точно погоджуюсь.

Коли він пішов, я ще кілька секунд просто стояла, ніби світ забув крутитися. Потім повітря різко стало надто теплим, надто щільним, і я видихнула, нарешті дозволивши собі кліпнути.Що це було?Проєкт. Какао. Підморгування. Жести. Запах. Господи, я втратила пульс.Я хапнула рюкзак і мало не бігом кинулася шукати Рубі. Вона мала бути десь тут, я знала її графік краще, ніж свій на другому поверсі, біля кабінету історії, вона завжди зависала з тим своїм театральним гуртком.Мої кеди гупали по сходах, плече зачепило чиюсь сумку, але я навіть не озирнулася. Мені треба було знайти її. Негайно.
І я знайшла. Вона стояла біля свого класу, щось обговорювала з іншими, але, щойно побачила мене — з червоними щоками, широко розплющеними очима та виразом

«МОЗОК ЗГОРІВ», — одразу насторожилася.

— Що сталося?! — запитала вона. — Ти виглядаєш так, ніби тобі зробили пропозицію або вдарили книжкою по голові.

— Обидва варіанти близькі! — видихнула я й потягла її в коридор, де було менше людей. — Джеймс. Запросив. Мене. ДО СЕБЕ. ДОДОМУ. Робити проєкт.