Глава 9.

Рубі з'явилася в дверях, як завжди з сумкою через плече, трохи розтріпаним волоссям і у своїй вічній чорній куртці, яка пахла кавою й міським повітрям.

— Хло, ти вдома?

— Ага, на кухні, — відповіла я, наливаючи собачці воду в кришечку з-під смузі.

Рубі заглянула й застигла.

— Це що… чихуахуа?

— Вгадай, хто знайшов покинуте створіння в парку, — я підморгнула й погладила Лулу, що вже розтягнулася на моєму пледі, задоволена життям.

Рубі притулилася до дверного косяка, схрестивши руки.

— Не знаю, кого мені більше шкода  собаку чи тебе.

— Дуже дотепно. Вона чудова. Тиха, розумна. Не скиглить, не гризе речі. Майже як ідеальний сусід.

— Ну-ну, до першой какашки під ліжком.

— Не псуй момент, — зітхнула я.

Рубі підійшла ближче, роздивилась нашийник.

— У неї ж нашийник рожевий,виглядає досить… дорога.

— Я знаю але ні жетону, ні номера.

— А раптом тебе вже шукає якась шалена тітка?

— Я подивлюсь групи в мережі.

Рубі присіла навпроти, взяла яблуко й надкусила його.

— Ти просто не витримала знайшла крихітне створіння з великими очима, і твоє холодне серце тріснуло.

— Дуже смішно, Рубі.

— Я серйозно. Ти ж ніколи не заводила навіть кактуса. А тут пухнаста відповідальність.

Я мовчки всміхнулась, не зізнаючись, що вперше за довгий час мені справді не хотілось бути самій.

— Як її звати? — запитала Рубі м’якше.

— Лулу. Я їй сказала і вона прийшла.

— Окей, значить, схвалено.

— Що?

— Ну, ім’я. І… все це. Воно їй пасує.

Ми мовчали кілька секунд. Лулу потягнулась, зітхнула й перевернулась на спинку.

— Вона схожа на мене, — сказала я.

— Чому?

— Теж загублена, але поводиться, ніби все під контролем.

Рубі подивилась на мене довше, ніж зазвичай.

— Можливо, вам обом це на користь, — сказала вона нарешті й кинула мені свою пледову ковдру. — На випадок, якщо вона вирішить спати у твоєму ліжку.

— А якщо я вирішу спати в її?

Рубі лише розсміялась і пішла до своєї кімнати.

Через кілька днів.Я стояла біля кав’ярні, чекаючи замовлення, коли побачила знайоме обличчя.
Джеймс. У світлій сорочці, з трохи скуйовдженим волоссям, з тим самим холодним, брутальним поглядом, який не дав мені спокою з першої зустрічі.Поруч його мама, дуже стильна жінка з яскравим шарфом на шиї.

— Боже, це вона! — вигукнула вона раптом, вказуючи на фото на моєму телефоні, яке я випадково відкрила. — Це ж Мія! Наше сонечко!

Я завмерла.

— Ваша?

— Так! Я втратила її в парку в неділю, думала, що збожеволію. Це ж мій подарунок на день народження, Мія  найкраща!

Я кинула короткий погляд на Джеймса він теж упізнав собачку на фото. І, здається, усміхнувся.Вперше.Невимушено. М’яко.

Дім Джеймса виглядав саме так, як я собі уявляла: трохи надто ідеальний, трохи надто чистий. Білий паркан, стрижений газон, і великі вікна, за якими блимала тепла лампа у вітальні. Я стисла повідець у руці. Лулу підстрибувала поруч, хвіст її завзято сіпався.Двері відкрила мама Джеймса. Висока, витончена, з волоссям, заплетеним у низький пучок. На ній був домашній светр кольору карамелі, і вона виглядала втомленою, але лагідною.

— Ви Хлоя, так? Ох, Боже, Мія! Я обшукала весь район… Дякую вам, справді. Я… Я навіть не знаю, що б ми робили без неї.

Вона опустилася навпочіпки, простягла руки, і Мія кинулася до неї, радісно повизгуючи.

— Заходь, будь ласка. Я щойно заварила чай. Нам обом не завадить заспокоїтись після такого стресу.

Я не дуже хотіла але й не змогла відмовити. Дім пахнув лавандою й чимось домашнім, на кшталт випічки або кориці. Ми пройшли на кухню, я сіла за великий дерев’яний стіл. Вона поставила переді мною чашку з паром і тарілку з імбирним печивом.

— Джеймс казав мені про тебе.

— Правда? — я майже вдавилась чаєм.

— Не хвилюйся, лише хороше. Він зараз у місті на тренуванні. У нього все ці… його боксерські справи.

Я кивнула. Чомусь від того, що його не було, все здавалось дивним. Ніби я потрапила в його простір без дозволу.

— У тебе добре серце, Хлоє. Я це бачу.

— Я просто підібрала собаку.

— Саме так хороші історії й починаються.

Ми посміхнулися одна одній. Вона була не такою, як я очікувала не холодною, не показною. Просто втомленою жінкою, яка турбується про свого сина і свою собаку.Поки я пила чай, мої очі ковзнули по холодильнику. Там висіла полароїдна фотографія. Джеймс, зовсім малий, з котиком на руках. Він сміється щиро, по-дитячому. Я не змогла відвести погляду.

— Це він?

— Так. Він тоді його приніс додому хоча я трохи була недовольна.

Я нічого не сказала, тільки кивнула. Серце чомусь билося трохи швидше.

Коли я йшла, вона ще раз подякувала.

— Якщо Джеймс буде не проти приходь якось ще. Просто так.

Я посміхнулась і вийшла на подвір’я. Мія сиділа біля дверей, але не поспішала всередину. Вона подивилася на мене і я відчула, як щось у грудях тепліє. Може, і справді, хороші історії починаються з простих речей.