Глава 8.

«Може, якщо я напишу це тут — воно перестане крутитись у голові…»

Ручка дряпає сторінку, ніби хоче видряпати з неї правду. Я сиділа на підлозі у своїй кімнаті, щоденник лежить просто на колінах. Рожевий, весь у наліпках трохи дитячий, як з іншого життя, де не було плутанини, сором’язливого погляду Джеймса і надто гучного серця.Я зітхаю, стираю палець об край сторінки ,залишаються сліди чорнила.

"Мені здається, я починаю сходити з розуму. Бо якщо хтось запитає, чому я досі думаю про його усмішку, я не зможу нічого пояснити.Вчора він узяв у мене книжку. Просто взяв  мовчки. А потім посунувся і дав мені місце на лавці. І я, дурепа, сіла. Сиділа, дихала поруч і робила вигляд, що читаю. Читаю? Та я не запам’ятала жодного слова!"

Я закрила щоденник, але пальці не хочуть відпускати. Мої думки ще залишаються там між літерами, між рядками. Там, де я не дівчина, яка завжди має відповідь. Там, де я дозволяє собі не розуміти, що відбувається.В коридорі щось гримить схоже, папа знову кудись запізнюється. А я просто сидижу і думаю:

чи не час вже визнати, що Джеймс мені...ну хоча б трошки подобається?

Або ні.Я хапаюсь за ручку й додаю внизу сторінки великими літерами:

"Він мені не подобається. (напевно)."

Я завжди прокидаюся раніше, ніж потрібно.Не тому що хочу, а тому що так простіше дихати. Ранки це єдиний час, коли світ ще не кричить.Кухня залита холодним світлом. Я наливаю какао в улюблену чашку з тріщинкою на ручці. Сідаю біля вікна, натягую на ноги плед і вмикаю плейлист, що не змінюється вже третій рік.Перші акорди і все наче стає на свої місця. Голос знайомий, мелодія як безпечна ковдра.

“We're just strangers with memories, pretending we're fine...”

Я відпиваю маленькими ковтками.У мене завжди так: музика і какао. Тиша і трохи самотності перед тим, як знову вдягти на себе звичне “все нормально”.Коли сонце починає повзти по даху сусідського будинку, я надягаю худі, закидаю через плече полароїд і виходжу з дому.Сьогодні ідеальна погода не надто спекотно, і повітря ще прохолодне. У навушниках грає друга пісня з мого списку, і вона, чорт забирай, така правильна, така... під цей настрій.Я йду знайомими вулицями, але бачу їх щоразу по-новому.Листя шелестить під ногами. Хтось вигулює пса вдалині. Я усміхаюсь, наче це якесь таємне життя, до якого маю доступ тільки я.
 

Парк зустрічає мене як старий друг.
Я обираю кут, де світло падає крізь гілки, утворюючи ніжні тіні. Витягую полароїд, налаштовую кадр.

— Щелк.

Знімок повільно виходить із камери. Я дивлюся, як проступають обриси: лавка, дівчина на велосипеді, сонячні плями на землі.Я підписую знизу дрібним почерком:

"Ранок, коли я не поспішала бути кимось."

Сьогодні той самий день.Коли не потрібно виглядати сильнішою, ніж є. Не потрібно жартувати, коли боляче. Не потрібно нічого доводити. Просто ранкове світло, музика і фото, яке залишиться тільки для мене.І мені цього достатньо.Я вже хотіла знімати ще одне фото, як щось дрібне й пухнасте миготіло в полі зору. Маленька собачка чихуахуа, здається. Руда з білими лапками, акуратна, як іграшка, і з рожевим нашийником, що блищить на сонці.

— Привіт, — прошепотіла я й опустилась на коліна. — Ти що тут робиш сама?

Собачка на секунду завмерла, а потім підбігла ближче.Її очі були як у дитини трохи розгублені, але з довірою.Я обережно простягнула руку й доторкнулася до її шиї на нашийнику не було жетону, лише кільце для повідка.Я озирнулась. Нікого. Жодної людини поблизу. Ніякого господаря.

— Хтось тебе загубив?

Я посиділа з нею ще кілька хвилин, чекаючи, можливо, хтось вигулькне з кущів чи вигукне ім’я. Але парк був майже порожній. Тільки пара стареньких на лавці і якийсь хлопець на самокаті далеко вгорі.Собачка сиділа біля моїх ніг, ніби вже вирішила, що я її новий дім.

— Ну що ж, схоже, тепер нас двоє, хто не зовсім знає, куди йде, — усміхнулась я й узяла її на руки.

Вона була напрочуд теплою й легкою. Обережно тулилася до мого худі, і я відчула, як моє серце стало на краплю м’якшим.Ми повернулися додому. Я наливала їй воду в миску, потім знайшла стару маленьку ковдру і постелила біля себе.Я подумки перебирала, що з цим робити. Раптом у місті розклеїли оголошення? Може, варто викласти фото в локальну групу?А поки вона зі мною.Я назвала її Лулу. Вона підійшла, коли я вимовила це ім’я — отже, їй підходить.