Глава 7.

Ранок був напрочуд тихим. Сонце пробивалося крізь жалюзі, залишаючи теплі смуги світла на підлозі. У кімнаті пахло кавою з кухні та свіжим повітрям — вікно було відчинене, і крізь нього долинав шелест листя та віддалене дзижчання газонокосарки.Я стояла перед дзеркалом.Мої пальці ковзали по тканині — важкій, м’якій і трохи чужій. Я вдягла її.Ззаду, великими білими літерами:Прізвище Джеймса.Грубе, впевнене, на плечах, як щит.У цей момент у дверях з’явилась Рубі з зубною щіткою в роті.

— Ох, серйозно? — її очі округлилися. Вона витягла щітку. — Ти жартуєш?

— Це просто… куртка, — сказала я, роблячи вигляд, ніби це нічого не значить.

— Це його куртка. І вона не просто куртка. Це як знак. Як трофей. Як… ем… як ти щойно виграла улюбленого хлопця кожної другої дівчини в школі.

— Він просто дав її мені… після Каміли.

— Тим паче! — Рубі махнула щіткою. — Це як: "бачиш, що я зробив з Камілою заради неї?"

Я поглянула на себе ще раз. Куртка була велика, але сиділа круто. І так, вона пахла ним. У школі стало тихо, щойно я переступила поріг.Дівчата з популярної групи сповільнили крок. Декілька хлопців шепотіли щось одне одному. Вчитель історії підняв брови.
Навіть охоронець біля входу кивнув із повагою.І всі дивились на куртку.

— Це що, справді куртка Джеймса Вокера? — почулося з натовпу.

— Вона… ВОНА ЩО, ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З НИМ?

— Каміла її вб’є…

Я йшла спокійно, тримаючи рюкзак на одній лямці, ніби не помічаючи шепоту. Але в грудях калатало.У головному коридорі, біля шафок, я побачила ЙОГО.У сірій футболці, злегка розпатлане волосся, в руках пляшка води. Він розмовляв з кимось зі своїх, але відразу замовк, щойно побачив мене.Його очі ковзнули по моєму обличчю… і повільно — по куртці.Кутики його губ піднялись.
Така тонка, майже непомітна усмішка, але вона вдарила точніше за будь-які слова.Ні слова. Жодного коментаря.Але його погляд був схожий на визнання. На мовчазне "ти тепер частина гри". А, може, навіть щось більше.Урок здавався нескінченним.Голос вчительки лунали ніби крізь вату. Я сиділа біля вікна, покусуючи кінчик ручки, але думки постійно відривалися від теми.Навколо шепіт, погляди, перешіптування.Я знала, що справа не в мені самій.А в тому, що я ношу на собі.Куртка обіймала плечі тепло й важко як присутність. Я навіть не була певна, чи хоче повертати її.Може, ще ні.Коли пролунав дзвінок, я не пішла на перерву з Рубі. Я хотіла… тиші.Шкільна бібліотека була майже порожньою.Тут завжди пахло папером і пилом, злегка прохолодно, трохи затишно. Я ковзала пальцями по корінцях книг у розділі сучасної прози, коли краєм ока побачила знайому постать.Він сидів на підвіконні, притулившись до стіни, з розкритою книгою на колінах. Не помітив мене одразу.Я зупинилася.
Потім підійшла ближче й поглянула на назву книги — «1984» Орвелла.

— Ніколи б не подумала, що хлопець, який слухає голосно реп і б’ється в коридорах, читає антиутопії, — кинула я тихо.

Джеймс підвів очі.На мить мовчання. Але цього разу не колюче.

— А я думав, ти читаєш щось на кшталт "дівчина потрапила в нову школу і закохалась у проблемного хлопця", — його голос був тихим, але без звичного сарказму. Просто спокій.

Я злегка усміхнулась, потяглася до полиці й дістала «451° за Фаренгейтом».

— Не вгадали, Вокер.

— Це… хороша книжка, — сказав він після паузи.

І все. Жодного підколу. Жодної гри.
Ми сіли поруч.Між нами лежала тиша але не глуха, а жива.Кожен заглиблений у свою книгу, але свідомість поверталась до того, що поруч  хтось, хто бачить, хто не говорить зайвого, але ніби розуміє.Я крадькома кинула погляд на нього.
Він тримався рівно, зосереджено гортав сторінки, брови трохи насуплені. Його погляд був не про гру. Не про «хто кого». А просто читання. Справжнє.Мені захотілось щось сказати,не захотіла  зіпсувала момент.І це було перше мовчання, яке не тиснуло.Навпаки ніби залишало простір для чогось нового.Після уроків я вийшла з бібліотеки останньою.У коридорі на мене вже чекала Рубі —сперлася на шафку, склавши руки.

— Ти серйозно? — одразу з ходу кинула вона, піднявши брови.

— Що? — я вдавала здивування, хоча знала, про що мова.

Рубі вказала підборіддям на куртку:

— Ти ходиш у його речах. На людях. Ти розумієш, що це... як заявка? Як крик: «Гей, погляньте, він мені щось значить!».

Я зітхнула, сперлася плечем об стіну.

— Я не планувала це. Просто… це сталося. Він її залишив, я… ну, взяла. Було холодно.

— Хло, я не звинувачую. Просто... це починає виглядати не як випадковість.

Я опустила очі.Мені було трохи ніяково. Але й трохи тепло.

— Знаєш, — тихо сказала я, — коли ми сиділи з ним у бібліотеці, то не було ані жартів, ані зверхності, ані гри. Просто… тиша. І мені в ній було спокійно. Може, вперше за довгий час.

Рубі уважно на мене подивилась.

— А він?

— Не знаю. Але не пішов.

Рубі кивнула.

— Ну, тоді тримайся. Бо після такого Каміла точно не буде мовчати.

Ми вийшли разом.Сонце вже заходило, фарбуючи небо у мідно-помаранчеві кольори.А я все ще відчувала на собі чужий погляд. Теплий. Пильний.