Глава 6.

Шкільна вечірка в будинку одного зі старшокласників. Світло приглушене, грає гучна музика, навколо блиск, аромат парфумів і трохи диму від ароматичних свічок.

— Ти впевнена, що це хороша ідея? — спитала я, коли ми з Рубі заходили до просторого будинку з неоном на вікнах. — Тут точно не буде смертей?

— Лише соціальних, — підморгнула вона. — Але ми прийшли не вмирати. Ми прийшли вбивати. Виглядом.

Я засміялась. Ми справді виглядали круто. Рубі  у червоному топі, що світився під світлом, я у чорному боді та джинсовій куртці з потертостями. Просто баланс.

— Бачу... — я зупинилася. — І Джеймс тут.

Він стояв біля барної стійки з пластиковим стаканчиком, у чорній футболці, трохи скуйовдженим волоссям, і виглядав так, ніби саме він знімається в рекламі духів і знає про це.І поряд — вона.Каміла. У сріблястій сукні, яка блищала, як хижий погляд. Її очі одразу зупинилися на мені. Усмішка, гостра, як лезо.

— О, Боже, — прошепотіла Рубі. — Вона засікла. Це офіційно. Ти мішень.

— Чудово, я завжди хотіла спробувати, як це бути героїнею в поганому молодіжному фільмі.

Каміла відірвалася від Джеймса, елегантно попиваючи щось рожеве, і наблизилася.

— О, Хлоя, привіт! — її голос звучав надто мило. — Ти така... відважна, що прийшла сюди. Після... ну, знаєш.

— Я? Відважна? Ні. Я просто думала, що вхід вільний, — відповіла я з усмішкою.

— Ну, вхідтак. Але деякі... енергії — не всім підходять, — вона зробила крок ближче. — Просто не хочу, щоб ти почувалась... зайвою.

— Цікаво. А ти всюди така гостинна? Чи тільки коли бачиш загрозу?

Обличчя Каміли трохи сіпнулось, але усмішка залишалась на місці, мов приклеєна.

— О, ні. Я просто дбаю про атмосферу. Знаєш, щоб деякі люди не зіпсували настрій. Особливо Джеймсу.

— О, так він уже великий хлопчик. Думаю, справиться, — я кинула погляд у його бік.

Він досі стояв біля барної стійки, але тепер... дивився на нас.Очі зупинилися на мені. І усмішка. Куточком губ. Мить.Каміла це помітила.

— Побачимось у танц-зоні, — прошипіла вона і, розвернувшись, пішла так, ніби володіла підлогою.

Рубі підбігла до мене з піднятим кулаком.

— Ти щойно вдарила її словами. У всю срібну сукню. Я в захваті.

— Думаєш, це було занадто?

— Ні. Думаю, це тільки початок.

Музика ставала гучнішою, світло  темнішим. Люди навколо сміялися, пили, обіймалися, хтось уже знімав сторіс у ванній. Я зробила ковток газованої води (чи що це взагалі було?) і просто… відчула, що хочу вимкнути все. Навіть думки.

— Я піду танцювати, — сказала я Рубі, яка вже обговорювала щось із якимсь хлопцем у картатій сорочці.

— Іди, тигрице, — підморгнула вона.

Я рушила вглиб кімнати. Танцювальний простір  був такий напівосвітлений квадрат з миготливими лампочками і вібрацією в підлозі. Усе змішалося дотики, повітря, музика. Мені подобалось, що тут я могла бути сама, навіть серед людей.Я заплющила очі. Рухалась легко, без зусиль. Волосся ковзало по плечах, долоні ковзали в повітрі. Усе, що звучало  бас і пульс.А тоді… я відчула погляд.Відкрила очі.Він стояв на відстані все ще біля барної стійки. Люди метушились, миготіли між нами, але він не відводив очей.
Ніби я єдине, що рухалося у сповільненому часі.Ніби музика звучала для мене  але від нього.Ми не говорили.Але мені здалося, що він чує, як б’ється моє серце.І тоді…Він зробив крок.Ніби вагаєшся перед тим, як зануритись у воду.  Але вже знаєш, що зайдеш.Я зробила оберт. Відвернулася. Та відчувала він іде.
Повільно, але точно.Можливо, сьогодні я не хотіла грати за його правилами.Але щось у його погляді змушувало думати, що він сам їх порушує.

— Ти танцюєш непогано, — сказав він тихо, вже опинившись зовсім поруч.

— А ти непогано дивишся, — не стрималась я з сарказмом, не зупиняючи рухів.

Його губи злегка сіпнулись. Усмішка? Може, тінь її. Але очі залишались холодними. Спостережливими.

— Смілива, — сказав він, нахиляючись до мого вуха, так, що його голос прошепотів по шкірі. — Особливо після того, що сталося в їдальні.

— Можливо, я не граю за чужими правилами.

— Можливо, це цікаво.

Ми танцювали кілька хвилин мовчки, з відстанню, але ніби прив’язані одне до одного якоюсь невидимою лінією. Його рухи були впевненими, спокійними, контрольованими. Ніби він завжди знав, що керує моментом. Але цього разу  він дозволяв мені вести.І саме в цю мить з’явилась Каміла.

— Ой, ти що, не бачиш? — пролунав її вкрадливо-солодкий голос, перед тим як на мене вилився холодний, липкий напій. — Упс.

Я різко вдихнула. Рідина вразила шкіру, і все навколо завмерло. Тільки музика била в скроні.

— Кам, — сухо кинув Джеймс.

— Що? Я ж не винна, вона стояла прямо під келихом. Нещасний випадок, — вона усміхнулась, але в очах вогонь. — До речі, Джеймсе, ми ж мали поговорити…

Але він уже зняв з плечей свою куртку і мовчки накинув її мені на плечі. Жодного слова. Лише короткий погляд, ніби він говорив:

"не принижуйся до її рівня".

Камілу це розлютило. Але він не звернув уваги.Я дивилася на нього. Він уже розвернувся і пішов у натовп, залишивши мене стояти з його теплою курткою на плечах. Вона була  завелика, пахла м’ятою і чимось ще  складним, як і сам він.

— Він завжди такий? — пробурмотіла я, озираючись на Рубі, яка щойно підскочила.

— Ні. Так він ніколи не поводиться, — вона округлила очі. — Вітаю. Ти щойно стала головною героїнею шкільної драми.

Я посміхнулась. Куртка все ще була на мені. Я не зняла її до кінця вечора. І наступного ранку теж не повернула.І саме з неї все й почалося.