Глава 5.

Я вже втретє оббігала навколо озера, коли повітря почало приємно обпікати легені. Мене завжди це заспокоювало ритм кроків, серцебиття, шум у вухах. Думки ставали простішими, а світ зрозумілішим.Та щойно я звернула на стежку, що вела між дерев до пагорба, мої ноги самі сповільнились. Попереду, у сірій худі з капюшоном, із руками в кишенях і поглядом, спрямованим кудись у землю ішов Джеймс.Я зупинилась так різко, що ледь не перечепилась через власну ногу. Серце забилося гучніше, вже не від бігу.Він підвів голову. Наші погляди зустрілись.На секунду мені здалось, що в повітрі щось клацнуло, ніби невидимий вимикач. Погляд у нього був... не злий, не зверхній.  Спокійний. Занадто впевнений.

— Бігаєш? — спитав він,його голос був трохи хриплий зранку.

— Ага... — відповіла я, дивлячись кудись убік. — Це... допомагає думати.

— Ага. — Він кивнув. — Хоча декому варто не думати взагалі.

Я закотила очі. На його губах з’явилась ледь помітна, майже невловима посмішка. І це було так... дивно. Він знову подивився на мене  ніби читав, що я думаю.

— Ти знову з кавою? — тихо спитав він.

— Ні. Сьогодні я тільки з киснем.

Він хмикнув. І пройшов повз, не обертаючись. Просто пішов стежкою далі, у свій ранок. Я дивилась йому вслід і чомусь подумала, що ця розмова тривала довше, ніж здавалась.І щось у мені, глибоко-глибоко, зачепилось.Шкільні коридори були ті самі заповнені гомоном, дзвінками телефонів і ароматом ланчів ще з першої години. Але сьогодні я заходила в школу з іншим настроєм.Після ранкової зустрічі в парку я зрозуміла одне: Джеймс може і має свою репутацію, але я не збираюсь ходити навшпиньки. Я не одна з тих дівчат, які ховають очі, коли він проходить повз. І якщо він звик, що всі мовчать — то дарма.

На перерві в їдальні, поки я стояла в черзі за кавою, він сидів зі своїм друзями за центральним столом. Я відчула його погляд, навіть не повертаючись. Типу, випадково. Але я вже була заряджена.Я взяла чашку і впевнено підійшла до їхнього столу. Погляди повільно поповзли за мною. Тиша нависла над столиками. Усі знали, що ніхто просто так до Джеймса не підходить. Тим більше  дівчина, яка вчора облила його кавою.

— Тримай, — сказала я і поставила перед ним чашку. — Це компенсація за куртку. Без цукру, як твоє серце.

Опа.Пару людей кашлянули від здивування. Хтось тихо засміявся. Подруга Джеймса зліва втрачає щелепу.Він підвів очі. Спокійно. Повільно. І... усміхнувся.Не просто злегка. Він реально усміхнувся, широко.

— Хлоя, — сказав він, спокійно беручи чашку. — Ти небезпечніша, ніж виглядаєш.

— А ти м’якший, ніж здаєшся, — відповіла я, підіймаючи брову.

Він хмикнув, а я просто розвернулась і пішла, залишивши його з усмішкою та мовчазною залою, де кожен намагався зрозуміти, що щойно сталося.

"Гра почалась", — подумала я, заходячи назад у клас.

Урок після обіду тривав цілу вічність. Всі нишком поглядали на мене, як на героїню бойовика, яка щойно кинула виклик найнебезпечнішому хлопцю в школі  і залишилася живою.До кінця уроку я нарахувала як мінімум чотири згорнуті записки, що прилетіли з різних боків класу:

"Ти що, взагалі божевільна?!"
"OMG, це було ЕПІЧНО"
"Каміла тебе з’їсть"

Останнє викликало в мене легкий внутрішній скепсис. До цього моменту я не мала жодного діла до тієї самої Каміли — мейкап, брендова сумка, глянцеве волосся й погляд, яким вона, мабуть, могла плавити скло. Але вже після дзвінка я побачила, як вона чекає мене біля шафки. У неї навіть було те саме кліше — руки на стегнах і зібрані губи бантиком.

— Значить, ти вирішила зіграти у вогонь, новенька? — її голос звучав так солодко, що в зубах засвербіло.

— Якщо ти про каву це була стратегічна атака, — я посміхнулась. — Влучила прямо в серце. Холодне.

Каміла підняла одну брову.

— Ти взагалі знаєш, хто такий Джеймс? Він... мій.

— А він в курсі? — мій язик сьогодні працював на максимум.

Її обличчя втратило кілька відтінків засмаги. Навколо нас уже збирались глядачі  ті, хто ніколи не пропускає шкільну драму.

— Просто тримайся від нього подалі,

— Не хвилюйся, Каміло, я не полюю на зайняте. Але ти, мабуть, забула закріпити статус офіційною декларацією.

— Це ти даремно, Хлоє. Дуже даремно, — її голос затремтів на останньому слові. Можливо від люті.

— Ой, а я думала, що даремно  це носити леопардовий лосини в 2025-му, — прошепотіла я майже театрально й зачинила дверцята своєї шафки.

Велика перерва ми сиділи  на лавці біля спортзалу, їли снеки.

— І ти реально так їй влупила? — Рубі витріщилась на мене, розжовуючи щось хрустке. — Прямо в лосини?

— В переносному сенсі. Але так, — я відкусила шматок батончика. — Вона мало не прокляла мене на місці. Думаю, тепер я в неї в списку ворогів №1, десь між тараканами та кардіо-тренуваннями.

— Вау, це ж... Каміла! — Рубі театрально поклала руку на серце. — Ти вступила в конфлікт із жіночою версією лева з Короля Лева. Безстрашна.

— Ха! Скоріше з гієною в Gucci. І що, у нас що, тепер обов’язковий дозвіл на дихання біля Джеймса?

— Ну, технічно, ні. Але якщо ти випадково станеш занадто близько, вона з’явиться з нізвідки, як рекламна вставка на YouTube.

Я засміялась.

— Така враження, що я потрапила в серіал, де всі забули, що вони реально в школі, а не в "Пліткарці". До речі, Джеймс знову на біології дивився на мене, ніби нічого не сталося. Ніби ми просто обговорюємо жаб'ячу анатомію, а не влаштували емоційний тектонічний зсув.

— Може, йому сподобалось, що ти не боїшся? Він звик до дівчат, які тануть, як морозиво в мікрохвильовці.

— А я, значить, морозиво з гострим чилі?

— Ти морозиво, яке вибухає. Точно не для всіх смаків, — Рубі підморгнула. — Але я фанатка.

— Якщо мене завтра не виженуть, то йду в обіг, — я скривилась. — А якщо серйозно... я не хочу бути ще одною в черзі. Просто не граю за їхніми правилами.

— Хлоє, ти щойно вдерлася в лігво школи, вилила каву на золотого хлопчика, підколола його королеву і ще й жартуєш. Якщо це не "не граю за правилами", то я навіть не знаю.