Глава 4.

— То як ти пережила решту дня? — спитала Рубі, коли ми брели додому з рюкзаками, повними зошитів і емоцій.

— Якщо не рахувати, що мене пронизували поглядами три дівчини з чирлідингу, то нормально, — буркнула я. — Усі ніби вже в курсі мого кавового фіаско.

— Ну, вітаю, ти офіційно цікавіша за меню в їдальні, — Рубі кинула мені шматочок жуйки. — Тримай, допомагає від стресу. Перевірено.

— Ага, а ще склеює щелепу так, що я не зможу захищатись словами, коли вони вирішать мене втопити у фонтані.

— Не хвилюйся, я кинуся тобі на допомогу. Але тільки якщо біля фонтану буде світло і нормальний ракурс для відео.

— Сестринська любов, — зітхнула я.

Коли ми повернулись додому, тато саме сидів на кухні з ноутбуком, дивився на якісь плани будинків і жував яблуко.

— Як перший день? — запитав, не відриваючи погляду від екрану.

— Чудово, я вже майже стала легендою, — відповіла я.

— А я ледве не зламала праску, бо вранці вирішила погладити футболку, яку не можна гладити, — додала Рубі і кинула взуття в куток.

— Тільки не кажіть, що вас уже вигнали, — сказав тато втомлено, але з посмішкою.

— Ні, нас ще не встигли оцінити, — знизала плечима я.

Після перекусу я зависла в кімнаті, зробила вигляд, що розкрила підручник, але замість хімії в голові крутилась одна куртка й татуювання на зап’ясті.

«Розслабся», — пригадала я його голос.

Чомусь він звучав не як порада, а як виклик.

— Хлоооя! — крикнула знизу Рубі. — Якщо ти зараз не спускаєшся, я з’їм твій шматок піци!

— Ти вже його з’їла, не бреши! — відповіла я, але все одно вийшла з кімнати.

Бо хай там що, а родинна вечеря й напівжартівливі сварки з Рубі  це єдине, що нагадувало, що життя, хоч і дивне, все ще нормальне.Ну... майже.
Ранок прийшов тихо, ніжно торкаючись шибок золотистим світлом. Літнє повітря було ще не обпалене сонцем, а свіже й трохи вогке, з запахом роси й далекої м’яти. Десь у кронах дерев прокинулись перші птахи їхні голоси звучали, ніби вони вітались одне з одним після довгого сну.Я не могла більше лежати.Щось у мені просило тиші. Не тієї, що в будинку, де ще спали Рубі й тато, а справжньої глибокої, з дотиком вітру до щоки.Я тихенько одяглась, узяла телефон і вийшла надвір.Ще мокра трава і мені раптом стало так легко дихати, ніби я знову в дитинстві. Місто спало, вулиці були майже порожні. Лише десь вдалині гавкнув пес.Я пішла знайомим вже маршрутом, у той парк, що ми з Рубі знайшли кілька днів тому. А далі вниз по стежці, де дерева відкривали простір до води.Озеро спокійно блищало в променях, а по поверхні ковзала легка імла. Я сіла на дерев’яну лавку біля берега. Тут усе було справжнім: запах води, шелест листя, прохолода вітру, що бавився моїм волоссям.

— От і ти, спокій, — прошепотіла я в повітря.

Сиділа мовчки, дивилась на воду, ловила себе на думці, що хотіла б, аби кожен мій ранок починався ось так: без поспіху, без голосів, тільки з природою й тишею всередині.Я згадала вчорашнє. Каву. Очі того хлопця. Його голос.

«Розслабся».

Це слово все ще було зі мною. Як присмак. Як тонка невидима нитка, що не давала забути.