Глава 3.

Моє життя офіційно закінчилося.Я сиділа на перерві, ковтаючи мілкшейк і спостерігаючи, як Джеймс проходить повз, наче знятий прямо з обкладинки глянцю: темне волосся, скуйовджене, наче йому просто лінь користуватись гребінцем.Куртка, яка тепер, до речі, мала ледь помітну пляму від моєї кави і той погляд… холодний, рівний, трохи насмішкуватий.

— Вітаю в новому житті, Хлоє, — пробурмотіла я собі. — Тепер усі будуть називати мене «та, що обляпала Джеймса».

Та на мій подив він ігнорував мене. Ні погляду, ні коментаря. Ніби мене не існувало.Це було навіть гірше за гнів.Але, звісно, доля вирішила погратися далі.На біології я шукала вільне місце.

— Ти серйозно? — вирвалось у мене вголос.

Бо єдине порожнє крісло було поруч із ним.Він сидів уже за столом, розвалившись на стільці, зручніше, ніж будь-хто інший. Його погляд ковзнув у мій бік швидко, байдуже. Потім знову опустився до зошита.

— Сідай вже, — сказав він тихо.

Я опустилася поруч, намагаючись не вдивлятися в його профіль, не відчувати аромату кави, що ще трохи тримався на його одязі, і точно не помічати, як одна з дівчат з іншого ряду буквально задихнулась, коли він провів рукою по волоссю.Боже яке кліше подумала я і закотила очі.Він мовчав.Я мовчала.Але чомусь відчувала, що це мовчання не зовсім порожнє.Може, я просто вигадую.

— Мені подобається, коли дівчата кидаються на мене з кавою, — раптом сказав він, не відриваючи погляду від зошита.

— Що? — мій голос вийшов трохи надтріснутим.

Він нарешті підняв на мене очі. Дивився прямо, не кліпаючи, з ледь помітною посмішкою, яка могла бути і насмішкою.

— Я жартую, — сказав тихо, але з тією впевненістю, від якої по шкірі пробіг мурашки. — Розслабся.

Я стиснула ручку. Ну ясно. Король школи. Холодний, але чарівний і тепер ще й саркастичний.

— Ага, дотепно, — буркнула я, намагаючись перевести погляд.

— До речі, — додав він, нахилившись трохи ближче. Його голос був майже шепіт. — Наступного разу візьми латте. Чорна кава занадто гірка.

Він знову відкинувся на спинку крісла, ніби нічого не сталося, ніби це був просто урок, а не поворот у реальність Хлої Картер.Мої щоки палали.А Джеймс більше не сказав ні слова до кінця заняття.Але коли він вставав з-за парти, я помітила, що він посміхнувся. Ледь-ледь. І тільки краєчком губ.

— І чого ти так палаєш? — Рубі підкралася ззаду й ткнула мене в бік, коли я стояла біля автомата з напоями, все ще переварюючи урок біології. — Ти що, знову подумки розлучаєш маму з її новим бойфрендом?

— Гірше, — прошепотіла я й закотила очі. — Я облила кавою самого сатану.

— Знову про нового вчителя англійської?

— Ні, Рубі. Цього разу справжнього сатану. Ходить обличчя як у моделі Calvin Klein, а характер, здається, як у зіпсованого лимона.

— Чекай... він? — Рубі витріщила очі. — Куртка, татуювання, йдуть позаду нього натовпом, але він ні на кого не дивиться?

— Саме він.

— Хлоя! — вона схопила мене за руку. — Ти хоч розумієш, що зробила? Ти почала нову шкільну легенду! Тебе або зненавидять, або знімуть серіал на Netflix.

— Дякую за підтримку, — зітхнула я. — Можна я хоча б доживу до обіду?

— Ні, — Рубі хмикнула. — Але принаймні помреш знаменитою.

— До речі, він сидить зі мною на біології. І... говорив до мене.

— І що сказав? — очі сестри засяяли, як у папараці.

— Щось про латте,щоб я його брала бо воно солодке. І що я маю розслабитися.

— О Боже, це флірт. Шкільна версія «Красуні й чудовиська», тільки навпаки: він красень, а ти  нещасна з кавовим стаканом!

— Дуже смішно, Рубі.

— Та я тебе обожнюю, — вона підморгнула і штовхнула мене плечем. — Але, чесно, якщо він знову заговорить ти маєш придумати щось дотепне. Хоча б не втекти в паніці.

— Хочеш міняємося уроками? — спитала я, хоч знала, що вона відмовиться.

— Ні, дякую. Я взагалі вважаю за краще спостерігати за драмою з безпечної відстані. Але, якщо що — зніму історію в TikTok.

— Рубі!

— Що? Я твоя сестра це моя свята місія.