Глава 1.

Я завжди думала, що переїзд  це щось драматичне.Типу, плачеш біля вікна машини, слухаєш депресивні треки, дивишся на місто, яке залишаєш, і в голові грає фінальна сцена якогось мелодраматичного серіалу.Але насправді просто душно, Рубі постійно бурчить, а кондиціонер в машині ледь живий.

— Якщо ми ще раз зупинимось, бо татові треба «перевірити карту», я вийду і піду пішки, — сказала Рубі, закочуючи очі настільки, що я серйозно подумала, що вони там застрягнуть.

— Ми вже майже приїхали, — спокійно відповів тато. Він говорив це вже втретє за останні пів години.

Ми їхали вузькою дорогою, обабіч якої тяглися поля й дерева, які вже починали змінювати колір. Літо ще трималося, але десь у повітрі вже пахло осінню — сухим листям, димом і чимось новим. Можливо, змінами. Можливо, просто бензином.Я сиділа на задньому сидінні й крутила в руках навушники, але не вмикала музику. Не хотілося. Занадто тихо всередині, щоб щось перебивати.І от він знак.Роузхилл.Миленька дерев’яна табличка з дрібними квітами навколо й полущеним фарбуванням. Ніби каже: 

«Тут усе спокійно. Тут час іде повільніше».

Маленькі білі будинки з верандами, жовті й червоні дерева, затишні вулички, і все це  наче з картинки.Тут можна було почати щось нове. Або принаймні сховатись від старого.Тільки от я не знала, чи я до цього готова.Ми звернули з головної дороги на маленьку вуличку з дивною назвою Maple Lane. Вулиця була ніби вирізана з якоїсь листівки: клени з боків створювали тінь, тротуари старі, але чисті, а майже біля кожного будинку поштові скриньки, розмальовані вручну. Серйозно, одна з них була у вигляді кота в капелюсі.

— Це тут, — сказав тато й загальмував перед світло-сірим двоповерховим будинком з широким ґанком.

Вікна з білими рамами, старі, але з характером. Біля входу  пара крісел-гойдалок. Занадто ідеально. Аж трохи лячно.

— Ого, — пробурмотіла Рубі. — Це... справжній будинок із фільму.

— Він трохи старий, але всередині все оновлене, — швидко сказав тато, ніби намагаючись продати його вдруге. Хоча, ну... він же ріелтор. Це в нього як рефлекс.

Ми вийшли з машини, і мене одразу обгорнув запах дерева, трави і чогось ще — може, кориці? Або просто осені.Я стояла на під'їзній доріжці й дивилась на будинок.Він був трохи перекошений з одного боку, ніби час спробував його зламати, але не зміг. Мені це навіть сподобалось.

— У нас є кімнати? — запитала Рубі, дістаючи з машини свою величезну валізу. — Чи ми знову будемо ділити одну, як у тій тісній квартирі?

— У кожної буде своя, — сказав тато з гордістю. — І ще робочий кабінет. І комора. І підвал. Я ж казав простір!

Я піднялася на ґанок і доторкнулась до ручки дверей. Вона трохи заїдала, але відчинились із глухим клацанням.Скрип дерев’яної підлоги, тьмяні промені сонця крізь вікна, запах старої фарби і... чогось ще. Неможливо описати, але кожен будинок має свій запах. Цей пахнув початком. І трохи самотністю.Я обвела поглядом кімнату.Нова сторінка.Новий дім.Нове місто.
Тільки от стара я — все ще на порозі, з валізою сумнівів, які не так легко розпакувати.

Першу ніч у новому будинку можна описати одним словом незвично.Моя кімната була на другому поверсі, з вікном, яке виходило на задній двір і невеликий ліс за ним. Тато сказав, що тут “чудове світло для читання”, але поки що я бачу тільки темряву, яка стелиться між деревами. Я лежала на ліжку, обгорнута ковдрою, з телефоном у руках, ловлячи Wi-Fi, як сигнал SOS.Мережа ледве дихала. Типово.За стіною щось гупнуло. Потім ще раз. Потім…

— Ти спиш? — голос Рубі долинув крізь стіну. — ХЛОООЯЯЯ!

— Господи, — пробурмотіла я й вибралась із ліжка.

Я відчинила двері й пішла в її кімнату. Вона сиділа посеред ліжка з серйозним обличчям і тримала в руках тапок. Тапок. Як зброю.

— У мене в шафі щось було, — сказала вона пошепки.

— Можливо, твої мізки? — запитала я, перехрестившись жартома.

— Смішно, дуже смішно. Ні, серйозно! Воно шаруділо!

— Це будинок, Рубі. Вони так роблять.Скриплять, дихають, іноді з’їдають душі мешканців. Але нічого страшного.

— І це мене має заспокоїти?

— Ну пробач. Хочеш, я покличу тата з ковдрою й ліхтариком?

Рубі закотила очі, але ледь помітно усміхнулась.

— Просто... дивно тут, — сказала вона після паузи.

Я сіла поруч. У її кімнаті ще не було штор, тому місячне світло падало прямо на стіни. Ми сиділи мовчки кілька секунд.

— Ти думаєш, тут буде інакше?.

— Не знаю, — відповіла я чесно. — Але... може, саме це нам і треба.

— Може, — кивнула вона. — А ще мені треба, щоб ти спала сьогодні тут. Бо якщо це був пацюк ти перша його побачиш.

— Любов твоя безцінна, Рубі, правда.

— Я знаю.

Я зітхнула, влаштувалася з краю її ліжка й закуталась у запасну ковдру, яку вона мені кинула в обличчя.За вікном шуміло листя, десь і чомусь, саме в цю першу ніч, у новому, ще не зовсім домашньому домі мені стало трохи спокійніше.
Бо іноді, для початку, достатньо просто когось, хто буде поруч.