Розділ 8. Ім'я, яке вона сховала від себе

Він стояв зовсім близько.
Настільки, що вона відчувала його подих.
Настільки, що відступити було вже неможливо.
І цього разу… вона не хотіла.
— Скажи, — прошепотіла вона. — Будь ласка…

Його погляд став глибшим.
Не важким.
А чесним.
До болю чесним.
— Ти справді хочеш знати? — тихо.
Вона кивнула.
І серце стиснулося.
Бо десь усередині вона вже відчувала: це буде не просто ім’я.
Це буде правда, яку вона колись не витримала.

Він зробив ледь помітний вдих.
— Мене звати… Максим.
Світ не зник.
Але щось всередині неї — перевернулося.
Максим.
Це ім’я пройшло крізь неї, як спалах.
І разом із ним…  спогади.

Не шматками.
Не обережно.
А різко. Сильно.
Дощ.
Сильний.
Вона стоїть на вокзалі.
Сумка в руках.
Серце б’ється так, ніби хоче втекти швидше за неї.
Він поруч.
Мокрий.
Втомлений.
Але не відпускає її погляд.
— Не їдь, — каже він.

Не просить.
Благає.
— Якщо ти зараз поїдеш — ти втратиш нас.
Вона плаче.
Але відступає.
— Я боюсь… — шепоче вона.
— Чого? — його голос тремтить.
— Що це занадто сильно, — каже вона. — Що я не витримаю, якщо це зламається.

Він робить крок ближче.
— Але ти вже ламаєш це, — тихо.
Її руки тремтять.
Вона дивиться на нього.
І любить.
Так сильно, що це лякає.
— Я краще піду зараз… — голос зривається. — ніж потім втратити тебе ще болючіше.

Тиша.
І в цій тиші щось помирає.
Він більше не зупиняє її.
Лише дивиться.
І в його очах — розуміння.
Гірке.
Тихе.
— Ти не мене боїшся втратити, — каже він. — ти боїшся бути щасливою.

Вона не відповідає.
Бо це правда.
І саме тому вона повертається.
І йде.
Спогад обривається.
Вона різко вдихає повітря.
Сльози вже не зупинити.
— Максим… — прошепотіла вона.
І тепер це ім’я не було чужим.
Воно було її.
Її болем.
Її любов’ю.
Її втратою.

Вона підняла на нього погляд.
— Я згадала… все…
Його очі стали м’якшими.
Але в них ще залишався біль.
— І тепер ти знаєш, чому пішла, — тихо.
Вона кивнула.
— Я злякалася, — сказала вона чесно. — Не тебе. Не нас.
Себе… і того, як сильно я тебе люблю.
Вітер піднявся.
Море стало гучнішим.
Наче слухало їх.

— А чому я забула?.. — її голос затремтів.
Він зробив паузу.
І це була найважча частина.
— Бо ти сама це обрала.
Вона завмерла.
— Що?..
— Після того, як ти поїхала… — він дивився прямо в її очі. — ти повернулася. Але вже інша.

Серце почало битися швидше.
— Я… повернулась?..
— Так, — тихо. — І сказала, що хочеш все забути.
Сльози покотилися сильніше.
— Чому?..
— Бо біль був сильніший за пам’ять, — відповів він. — ти не змогла жити з думкою, що сама це зруйнувала.
Тиша впала між ними.
Вона відступила на крок.
Наче правда торкнулася надто глибоко.
— І… я просто забула?..
— Не просто, — сказав він тихо. — ти закрила це всередині себе.
Все, що пов’язано зі мною.
Навіть моє ім’я.

Її серце стислося.
— А ти?..
Він ледь усміхнувся.
Сумно.
— Я не міг забути.
І ця фраза прозвучала так, ніби він ніс це весь цей час сам.
— Ти намагався мене знайти? — прошепотіла вона.
— Я знайшов, — відповів він. — але тебе вже не було там… де я тебе знав.

Сльози не зупинялися.
— Пробач…
Він похитав головою.
І підійшов ближче.
— Я не злився, — тихо. — я просто чекав… чи ти колись згадаєш.

Вона дивилася на нього.
І тепер знала все.
Правду.
Біль.
Причину.
— А моє ім’я… — вона тихо усміхнулася крізь сльози. — скажеш?
Він подивився на неї так, ніби це було найпростіше питання у світі.
— Ти — Аліна.
І в цю мить вона відчула, як щось остаточно повертається на своє місце.
Не тільки пам’ять, вона сама.

Вона зробила крок до нього.
І цього разу — без страху.
— Я більше не втечу, Максим, — тихо сказала вона.
І в цих словах не було сумніву.
Лише вибір.