Розділ 3. Там, де сон не закінчується

Вона не повернулася додому одразу.
Йти в звичні стіни здавалося дивно неправильним — ніби там на неї чекала стара версія її самої, яка ще не знала про книгу, про слова, про нього.

Вона йшла без напрямку.
Просто вперед.
Місто жило своїм життям: люди сміялися, говорили по телефону, поспішали у своїх справах. Усе було на місці.

 Реальність не змінилася.
І саме це лякало найбільше.
Бо вона — змінилася.
Крок. Ще крок.
І раптом вона зупинилася.
Різко.
Наче щось невидиме стало перед нею стіною.
Це було… місце.

Невелика вулиця, якою вона майже ніколи не ходила. Старі будинки, трохи стерті фасади, тихо.
Але не це.
Серце почало битися швидше.
Занадто швидко.
Бо вона вже тут була.
Уві сні.

Вона повільно озирнулася.
Кут будинку. Ліхтар. Лавка біля старого дерева.
Все.
Абсолютно все було таким самим.
— Ні… — ледь чутно прошепотіла вона.
Але ноги вже йшли вперед.
Самі.
Ніби хтось знав дорогу замість неї.

Лавка була холодною, коли вона торкнулася її рукою.
Така сама.
Як тоді.
Вона сіла.
Повільно.
І відчула, як всередині щось починає тремтіти — не страх, не паніка… щось глибше.
Очікування.
— Ти завжди приходиш сюди, коли губишся.

Голос.
Вона різко обернулася.
Нікого.
Вулиця була порожня.
Але вона чула це.
Чула так чітко, ніби слова щойно сказали поруч.

— Це неможливо… — прошепотіла вона, стискаючи пальці.
Її подих став поверхневим.
А серце — занадто гучним.
— Я тут, — тихіше.
Вона піднялася.
Погляд ковзав по вулиці, по вікнах, по тінях.

І тоді… Він.
Не поруч. Не зовсім тут.
Але… На протилежному боці вулиці, ніби крізь повітря, крізь світло — стояв силует.
Розмитий.
Нечіткий.
Наче реальність ще не вирішила, дозволити йому бути чи ні.
Але це був він.

Вона знала це так само, як знаєш своє ім’я.
— Ти… — голос зірвався.
Він не рухався.
Лише дивився.

І навіть крізь цю дивну, нереальну відстань вона відчула його погляд.
Теплий.
Сумний.
Справжній.
— Ти мене чуєш? — запитала вона, зробивши крок вперед.

І в цю мить все навколо ніби напружилося.
Повітря стало густішим.
Мовчання — важчим.
Він ледь похитав головою.

І вперше в його очах з’явилося щось схоже на біль.
— Поки що… ні, — прозвучало в її голові.
Не поруч.
Не зовні.
Всередині.
Вона різко вдихнула.
— Що це означає?

Він зробив крок.
І світ навколо на секунду здригнувся.
Наче сама реальність не витримала цього руху.
— Ти починаєш мене знаходити, — голос був тихий, але вже ближчий. — Але ще не повністю тут.
— Де ти? — майже благально.
— Там, де ти мене залишила.

Слова пройшли крізь неї, як холод.
— Я… не пам’ятаю…
— Я знаю, — м’яко.
І ця м’якість була болючішою за будь-яку правду.
Вона зробила ще один крок.

Відстань між ними скоротилася.
Трохи.
Занадто мало.
— Скажи, як тебе знайти, — прошепотіла вона.
І в цьому проханні вже не було страху.
Тільки щось глибоке.
Справжнє.

Він дивився на неї довго.
Наче вирішував, чи можна довірити їй відповідь.
— Згадай, — сказав він.
— Що?
— Те, що ти боїшся згадати найбільше.
Її серце завмерло.
Бо десь глибоко… вона вже знала.
Але не хотіла торкатися цього.
— Я не зможу… — тихо.
— Зможеш, — ще тихіше. — Інакше ти б мене вже не бачила.

І раптом його силует почав зникати.
Повільно.
Наче хтось стирав його з реальності.
— Ні… — вона зробила крок вперед. — Не йди.
Він ледь усміхнувся.
Так само, як у сні.
— Я не йду.
І останні слова прозвучали майже ніжно:
— Ти просто ще не дійшла.

І він зник.
Повністю.
Вулиця знову стала звичайною.
Ліхтар.
Лавка.
Тиша.
Але вона вже знала.
Це не кінець.
Це тільки початок.

Вона стояла посеред вулиці ще довго.
Не рухаючись.
Не думаючи.
Лише відчуваючи.
І вперше за весь цей час страх відступив.
Залишилося інше.
Рішення.

Вона не буде тікати від цього.
Не буде пояснювати це логікою.
Не буде вдавати, що нічого не відбувається.
Вона знайде його.
Навіть якщо для цього доведеться згадати те, що вона так довго намагалася забути.