Розділ 2. Те, що не мало б існувати

Ранок почався як завжди — надто звичайно, майже образливо звичайно після того, що їй снилося.
Чашка чаю на кухні. Світло, яке падає під тим самим кутом. Звичні звуки будинку, який нічого не знає про сни.

Але всередині не було “як завжди”.
Було відчуття.
Те саме, що залишилося після нього.

Вона довго стояла біля вікна, ніби чекала, що світ сам пояснить, що з нею відбувається. Але світ не пояснював нічого — він просто жив.

Телефон задзвонив раптово, вирвавши її з думок.
— Алло? — голос був трохи хрипкий, ніби вона не говорила вже давно.
— Ти сьогодні як? — подруга говорила буденно, легко, як завжди.
І це “як завжди” чомусь боліло.
— Нормально, — відповіла вона автоматично.
А потім додала, сама не знаючи чому:
— А тобі колись снився хтось… настільки реальний, що потім день без нього здається порожнім?

На тому кінці лінії була пауза.
Коротка.
Але уважна.
— Ти знову про свої сни? — м’яко запитала подруга.
— Я не знаю, — чесно відповіла вона. — Це не просто сни.

І сама злякалася цих слів.
Бо вони звучали так, ніби вона починає вірити в щось, чого не можна довести.

Після дзвінка стало тихіше.
Навіть надто.
Вона вдягнулася механічно, вийшла з дому, пішла знайомими вулицями — але сьогодні вони здавалися трохи чужими. Ніби місто існувало трохи окремо від неї.

І тоді це сталося.
Спочатку — дрібниця.
Вона зайшла в кав’ярню, яку знала роками. Бариста привіталася, запитала як завжди:
— Як звичайно?
І в ту мить її погляд завмер.
На касі лежала книга.
Стара, трохи потерта.
Вона не належала цьому місцю.

Але найбільше її зупинила обкладинка.
Море.
Спокійне, тихе море.
Таке саме, як у сні.
Пальці трохи затремтіли, коли вона торкнулася її.
— Це… чия книга? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно.
— Не знаю, — здивовано відповіла бариста. — Вранці вже тут була. Ніхто не приносив.

Вона відкрила першу сторінку.
І серце пропустило удар.
Почерк.
Вона не знала, чому впізнала його одразу.
Але впізнала.
“Я чекав тебе все життя. І навіть якщо ти знову забудеш — я знайду спосіб нагадати.”

Руки стали холодними.
Світ навколо ніби на секунду втратив чіткість.
— Це не смішно… — прошепотіла вона сама собі.
Але смішного тут не було.
Було щось інше. Неможливе.

Вона швидко перегорнула сторінки. Порожні.
А потім — ще один рядок, вже в кінці:
“Ти вже прокинулась?”
Її дихання збилося.
Книга випала з рук.
— Це не може бути реальним… — сказала вона вголос, але голос звучав так, ніби вона сама собі не вірить.
Бариста дивилася на неї з легким занепокоєнням:
— Все добре?
Але вона не відповіла.

Бо в цю мить зрозуміла найстрашніше.
Це було не просто “наснилося”.
Хтось знав про її сон.
І залишив слід у реальному світі.

Вона вийшла з кав’ярні, не пам’ятаючи, як саме.
Місто рухалося, люди говорили, машини їхали.
А вона ніби йшла трохи осторонь всього цього.

У кишені пальців ще відчувалося тепло книги, якої в неї більше не було.
Але відчуття залишилося.
Наче хтось не просто наснився. А наблизився.
І тепер уже не питав дозволу приходити.