Розділ 1. Сон, який завжди повертається

Вона звикла прокидатися ще до світанку.
Не тому, що так хотіла. Просто деякі сни не дозволяють залишатися в реальності спокійно — ніби щось усередині не погоджується, що це “просто сон”.
І щоразу він починався однаково.

Море. Тихе, глибоке, майже живе. Воно не шуміло — воно ніби слухало їхню розмову ще до того, як вона починалася.
А потім — він.
Він не з’являвся раптово. Він уже був там. Наче завжди був.

Наче це вона щоразу приходила, а не він чекав.
І цього разу його погляд був іншим.
Ніби трохи ближчим.
Ніби трохи болючішим.
— Я чекав тебе, — сказав він тихо.

І в цих словах було щось, від чого всередині стискається серце.
Не романтика.
Не випадкова ніжність.

А щось глибше — як пам’ять, яка не має імені.
Вона дивилася на нього і не могла зрозуміти, чому відчуває знайомість.
Не очима.
А десь усередині — там, де не пояснюють словами.
— Давно? — тихо запитала вона.

Він ледь усміхнувся.
Так, як усміхаються тим, кого не хочуть налякати правдою.
— Можливо… все життя.
Це мало б звучати як вигадка.
Як щось надто велике, щоб бути правдою.
Але чомусь у цьому сні навіть неможливе звучало чесно.

Вона зробила крок ближче.
Море під їхніми ногами не рухалося, але дихало.
Ніби слухало.
— Я тебе знаю? — запитала вона тихо, майже винно, ніби боялася образити саму можливість відповіді.
Він довго мовчав.
І в цьому мовчанні було більше ніж у словах.

— Ти завжди мене забуваєш, — сказав він нарешті.
Не з докором.
Швидше з тихим смутком, який не звинувачує, а просто існує.
Їй стало боляче.
Без причини.
Без спогаду.

Просто боляче, ніби щось усередині впізнало втрату, яку розум не пам’ятає.
— Я не хочу забувати, — прошепотіла вона.
І це було правдою.
Найчеснішою, яку вона могла сказати.

Він подивився так, ніби хотів запам’ятати навіть цей момент.
Навіть її невпевненість.
Навіть її страх.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Ти просто ще не можеш мене тримати.

І раптом повітря змінилося.
Море стало важчим.
Небо — ближчим.
Наче сам сон зрозумів, що час закінчується.

— Почекай, — сказала вона різко, і вперше в голосі з’явився страх. — Хто ти?
Він не одразу відповів.
Лише підійшов ближче.
Так близько, що їй здалося — вона відчуває його тепло.
Справжнє. Неможливе.

— Я той, кого ти завжди знаходиш, коли тобі найбільше болить… і кого завжди втрачаєш, коли починаєш жити.
Її серце стиснулося.
Бо це звучало не як вигадка.
А як спогад, який ще не встиг народитися.

І тоді все навколо почало тьмяніти.
Море повільно розчинялося.
Його голос став тихішим:
— Якщо ти колись прокинешся і відчуєш, що я був реальним… не шукай пояснень.

Він зупинився.
І додав майже пошепки:
— Шукай мене.

І вона хотіла сказати щось ще.
Але сон уже відпускав її.
Вона різко вдихнула повітря і відкрила очі.
Тиша кімнати була звичайною.
Надто звичайною.

Світло ранку стояло біля вікна, ніби ніч нічого не приносила з собою.
Але всередині не було спокою.
Було відчуття.
Сильне, тихе, вперте.
Наче хтось справді був поруч.
І пішов не повністю.

Вона повільно піднесла руку до грудей.
Серце билося так, ніби воно теж щось пам’ятає.
Хоч вона — ще ні.
І це лякало найбільше.