Розділ 13

Ліза

Я прокинулась, як завжди, під звук будильника. Все здавалося звичним, аж до тієї миті, поки не відчула, що на мені не піжама, а мій домашній одяг. На мить я завмерла, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Потім пам'ять поступово почала повертатися: я ж учора пішла читати в сад. Взяла чай, книгу, плед… і більше нічого не пам’ятаю. Очевидно, я там заснула.

Але як тоді опинилася в ліжку?

Я сіла, витягнула ноги з-під ковдри, і тоді до мене дійшло — це, мабуть, Тимур. Це він переніс мене сюди. Він побачив мене у сні… і не залишив на вулиці. Переніс. Вкрив.

Мене накрило хвилею змішаних почуттів — трохи ніяковість, трохи подив, трохи… тепло.

Це було дивно — і водночас дуже близько.

Я зітхнула, встала з ліжка і пішла збиратися на навчання. По дорозі згадала, що сьогодні ввечері ми їдемо до тих самих — партнерів Тимура.

Прекрасно. Ще одна вечірка, ще один вечір, де я маю виглядати закоханою і щасливою. Хоча... останнім часом мені це вдається все менше, бо я вже не знаю, де закінчується гра.

Спустившись на кухню, я трохи сподівалась, що він уже поїхав. Було б легше. Але ні — Тимур сидів за столом, з чашкою кави й тарілкою. Він виглядав, як завжди, зібраним і спокійним. Тільки на мить його погляд затримався на мені довше, ніж зазвичай.

— Доброго ранку, — кивнула я, намагаючись не показати хвилювання.

— Привіт, — відповів він коротко, але голос був м’якшим, ніж учора.

Я підійшла до кухонної стільниці, увімкнула чайник і дістала тост.

Поки мазала хліб маслом, почула його голос:

— Ти нормально спала? Не захворіла, часом? Коли я тебе вчора побачив, ти вже добряче замерзла.

Я обернулась на нього і трохи ніяково посміхнулась.

— Все добре. Дякую тобі… за все.

Він кивнув, теж посміхнувшись, але лише трохи — так, як це робить тільки він, наполовину, краєм губ.

— Нема за що, — тихо відповів він і на мить відвів погляд у вікно, а потім знову подивився на мене. — Сьогодні ввечері — зустріч. Не забула? Виїжджаємо о пів на сьому.

— Пам’ятаю, — відповіла я швидко, відвернувшись знову до стільниці, бо не могла витримати його погляду.

Він більше нічого не сказав. Випив залишки кави, підвівся, взяв піджак.

— Побачимось ввечері. Гарного дня, Лізо, — кинув перед тим як вийти.

— І тобі, — тихо додала я йому вслід.

Двері зачинились, і я залишилась на кухні сама. Лише тоді дозволила собі видихнути.

Той факт, що він переніс мене, турбував більше, ніж я готова була собі зізнатися.

“Ти що, справді починаєш до нього звикати, Лізо?” — подумала я, дивлячись у порожню чашку.

А ще більше мене бентежило те, що мені це… подобається.

Після сніданку я поспішила на навчання. Заняття минули швидко, я вже майже не ловила на собі зайвих поглядів — або навчилась їх ігнорувати. Здавалося, все поступово поверталося до якогось умовного “нормального”.

Повернувшись додому, я вирішила відразу почати збиратися — не хотіла робити все поспіхом.

Зробила легку укладку — нічого надто помітного, просто акуратні хвилі, і легкий макіяж — з акцентом на очі. Обираючи сукню, довго не думала — зупинилась на тій, що давно подобалась: небесного кольору, довжиною до колін, з відкритими плечима та легкою талією, яка робила фігуру ніжною. Додала до образу босоніжки на каблуку — прості, але елегантні. Я не знала, якою буде ця зустріч — офіційною чи ні, але здалось, що мій вигляд універсальний.

Зібравшись трішки раніше, вирішила заварити собі чаю. Хвилювання повільно повзло десь всередині, і я намагалась хоч трохи його приглушити.

Я стояла на кухні, чашка вже була в руках, і щойно я зробила перший ковток — двері відчинились, і в дім зайшов Тимур. Він одразу зупинився біля кухні.

Я підвела погляд і зустрілася з його очима.

Він подивився на мене так… повільно, зосереджено. Наче вивчав кожну деталь. Його погляд пройшовся від обличчя — вниз, до моїх босих щиколоток — і знову повернувся до очей. У грудях щось стиснулось. Я не змогла відірватися. Не знала, чи це мені здається, чи він справді дивиться… інакше. Глибше.

Мовчання затягнулось, але водночас тривало лише кілька секунд.

— Ти готова? — запитав він, голосом рівним, але трохи нижчим, ніж зазвичай.

Я кивнула.

— Так.

Він продовжував дивитися ще мить, потім ледь посміхнувся — майже непомітно — і сказав:

— Добре. Я буду за десять хвилин.

І, не чекаючи відповіді, швидким кроком рушив у свою кімнату.

Я ще кілька секунд стояла, тримаючи чашку, й намагалась заспокоїти серце, яке, здається, збилось з ритму.

“Це тільки здається. Правда?”

Як і обіцяв, через десять хвилин Тимур спустився. Він виглядав бездоганно — біла сорочка з ледь помітним блакитним відтінком, темні штани, годинник на зап’ясті й звична спокійна впевненість у кожному його русі.

Мені вистачило лише секунди, щоб відмітити: сорочка пасувала до моєї сукні, немов ми спеціально підбирали образи під один настрій. У грудях щось ледь ворухнулось, але я, як завжди, сховала це глибше. Зовні — звична посмішка, трохи стримана, трохи напружена.

Ми вийшли з будинку мовчки й сіли в машину. Тимур завів двигун, і ми рушили.

Я сиділа, склавши руки на колінах, і намагалась тримати рівне дихання. Хвилювання повільно заповнювало кожен куточок мого тіла. Я намагалась виглядати спокійною, але всередині все ніби розгойдувалось, як море перед бурею.

Причина була не лише в тому, що ми їдемо на чергову зустріч, де маємо грати подружжя. Тепер усе ускладнилось. Бо поруч сидів Тимур. І моя гра більше не була грою. Не для мене.

Він не розмовляв, здавався зосередженим на дорозі, але я ловила себе на тому, що майже фізично відчуваю його присутність. Його тепло. Його спокій. І це бентежило більше, ніж будь-які чужі погляди.

Ми їхали понад пів години. І кожна хвилина була випробуванням.