Розділ 12

Сидячи на краю ліжка, я ще кілька хвилин розглядала стелю, намагаючись зібратись із думками. Але саме вони й були проблемою. “Що тепер робити з тим, що я до нього щось відчуваю?”

Усе ж мало бути простіше. Один рік. Один контракт. Одна роль. А тепер уся ця вистава стає небезпечно реальною. І не тому, що я граю гірше — а тому, що вже майже не граю.

Я наївно вірила, що все триматиму під контролем. Але не врахувала одного — своїх почуттів. До нього. До Тимура.

З думкою, що зараз не найкращий час для нервового зриву, я таки підвелась і рушила до ванної. 

Душ не допоміг. Вода змочила тіло, але не стерла тривогу. І вже за двадцять хвилин я вийшла з кімнати, змушена рухатись далі. Світ не зупиняється лише тому, що в тебе — катастрофа в серці.

Коли я зайшла на кухню, Тимур саме допивав каву.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись звучати байдуже.

Він підвів на мене погляд, такий звично-спокійний, наче нічого не змінилось.

— Привіт, — промовив він, ставлячи чашку на стіл. —  Смачного тобі, — він вже направлявся до виходу з кухні, але повернувся. —  Я, мабуть, сьогодні повернусь пізно — справ багато.

Я кивнула.

— Добре. Гарного тобі дня.

Він відповів ледь помітною посмішкою й вийшов. І тільки коли двері зачинились, я залишилась сама зі своїми думками.

Стою посеред кухні. У голові безлад. "Чому він пішов так швидко? Наче тікав." А потім… "Чому він узагалі попередив мене, що буде пізно? Це ж не було обов’язковим. То це він турбується? Чи просто звичка?"

Я сіла за стіл і поклала руки на чашку. Тепло від порцеляни здавалося єдиним, що тримало мене в реальності.

А в голові знову лунало: “Для Тимура це просто гра? Чи вже ні?”

Намагаючись відкинути все зайве, я зосередилась на простому — приготувала собі сніданок. Яєчня, тост, трохи сиру. Механічні рухи рятували від надмірного думання.

Поснідавши, я швидко зібрала речі, перевірила, чи взяла все потрібне, і вийшла з дому.

У повітрі ще зберігався легкий ранковий холодок, і я глибоко вдихнула, ніби хотіла вдихнути спокій. “Сьогодні — звичайний день. Я просто студентка. Просто йду на пари. І більше ні про що не думаю.”

Так і має бути.

Уже виходячи з корпусу університету, я відчула легкий подих свободи. День минув звично, навіть дивно спокійно. Погляди майже зникли, або ж я просто навчилась не звертати на них увагу.

Я не поспішала додому, як робила зазвичай. Уперше мені не хотілося знову закритись у стінах кімнати та потонути в думках про Тимура.

Сьогодні вранці, коли я сиділа на кухні з чашкою кави, в голові промайнула дивна, але тепла думка: “я б хотіла щось приготувати”. Не тому що треба, а просто… тому що хочеться зробити щось своє, домашнє. Хоч на хвилину відчути себе не гостею в чиємусь домі, а кимось, хто має тут своє місце.

Тож я вирішила заїхати до торгового центру. 

Сказала Сергію, водію, і за кілька хвилин ми вже прямували в бік ТРЦ.

У голові крутилось: шампунь, форма для запікання… може, ще щось для ванни? Можливо, затишна піжама… або щось нове для кухні. Для дому…

Я зловила себе на цій думці й трохи здивувалась. Знову — “для дому”.

Цей будинок, який ще тиждень тому був мені чужим, поступово ставав знайомим. І ця потреба — щось зробити в ньому, щось залишити від себе — не відпускала.

Поки машина котилась крізь місто, я вперше за день не думала про почуття до Тимура. Я просто дозволила собі відчути, що живу. І мені було… легко. Хоча б на мить.

Після нетривалих, але приємних покупок я поверталась додому з пакунками в руках та дивним внутрішнім відчуттям — неначе зробила щось маленьке, але значуще для себе. Коли я побачила той горщик із квітами, навіть не вагалась. Вони були яскраві, але не надто, із ніжно-рожевими пелюстками й соковитими листками. Я знала: ці квіти мають стояти у вітальні. І їм буде добре.

Повернувшись додому, я перш за все поставила горщик у вітальні — на столик біля вікна, щоб він ловив денне світло. Він ніби оживив простір. Додав трохи теплоти. Трохи мене.

Я розклала покупки, дістала форму для запікання, підготувала інгредієнти. Руки зайняті, думки — теж. І це приносило спокій.

Я акуратно змішала все, як колись навчила мене мама. Вишні — останній штрих. Аромат, що розійшовся кухнею під час випікання, був чимось чарівним. Ніби я запікала не пиріг, а частинку затишку.

Коли пиріг нарешті був готовий, я обережно відрізала шматочок, поставила собі чай і з книгою вийшла до саду.

Небо вже починало ніжно жовтіти, вітер ледве торкався шкіри, і я, сівши на диванчик з ногами, загорнулась у плед, який прихопила дорогою.

Поки я повільно відкушувала шматочок теплого пирога, мені здалося, що життя хоч трохи вирівнюється. Що є місце, де я можу дихати.

І навіть якщо всередині ще жила тривога через Тимура, майбутнє й себе поруч із ним — цього вечора, у цьому саду, з теплим чаєм і власноруч спеченим пирогом, я дозволила собі відчути спокій.

Навіть щастя. Хоч би на кілька хвилин.

Тимур

Я їхав тримаючи одну руку на кермі, іншу — на підлокітнику. В салоні грала спокійна музика, майже непомітна, така ж тиха, як і власні думки.

Вечірнє місто світилось м’якими ліхтарями, але перед моїми очима були не вогні дороги — а її обличчя. Те, як вона посміхалась. Те, як у неї злегка тремтіли руки, коли вона поправляла волосся перед дзеркалом, думаючи, що я не бачу. І мені не хотілось їхати кудись ще. Хотілось додому. До неї.

Раніше я поспішав додому лише тому, що вдома не було людей. А тепер… тепер там була вона. І це збивало з пантелику.

Коли я задумував цей шлюб — все було просто: угода, план, вигода. Ліза мала бути лише ключем до мети, і хоч в глибині душі мене зачепила наша перша зустріч — коли побачив її у розгубленості й відчаї біля того ресторану — я заглушив будь-яке захоплення.

А на наступний день, коли дізнався, що саме вона — моя наречена, життя ніби глузливо підморгнуло. І тоді вирішив: добре, доля жартує — я зіграю за її правилами, але на своїх умовах. Без почуттів. Без слабкостей.