Розділ 11

Сьогоднішній день здавався мені особливо довгим.

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай — ще до дзвінка будильника. В будинку вже не було Тимура. Його присутність зникала так само непомітно, як і з’являлась. Я швидко поснідала, не надто зосереджуючись на їжі, й поспішила на пари. Але думки були не там. У голові крутились хвилювання, які з кожною годиною ставали голоснішими.

Після занять я майже бігла до машини — часу залишилося зовсім мало. Потрібно встигнути зібратись, привести себе до ладу, виглядати достатньо добре… але не надто. Не виставляти себе напоказ, та й не відставати від Тимура.

Коли я мила голову, мої руки нервово тремтіли. Пінистий аромат шампуню стирався з шкіри, але тривога — ні. Я закручувала волосся в м’які локони, намагаючись зробити все максимально природно. Неначе я така завжди. Неначе це не перший раз, коли ми разом кудись виходимо як “подружжя”.

Але це не весілля.

Тоді все здавалося розмитим, немов на автоматі. Посмішки, фото, вітання. Я тоді нічого не відчувала, окрім шоку. А зараз… Зараз все інакше.

Зараз я маю бути поруч із ним. Не як наречена в білій сукні, не як акторка на сцені. А як жінка, як дружина. Яка повинна торкатися його руки, сміятися на вухо, кивати йому, коли він щось шепоче — так, щоб усі бачили. Грати… але для мене ця гра вже стала небезпечною.

Бо всередині все змінилося.

Я не можу більше сказати, що він для мене — чужий. Не можу сказати, що не важливо, де він. Я ловлю себе на думці, що чекаю його ввечері. Що мені спокійніше, коли він поруч. Що я вловлюю зміну в його погляді. І що кожен його дотик залишає на мені не слід, а відбиток.

Це не любов — принаймні, я не хочу, щоб це було нею. Але щось між нами проросло. І це щось ускладнює мені гру. Я не знаю, де закінчується роль і починається справжнє. І що гірше — я боюсь, що він теж уже відчуває мою зміну.

І сьогодні, коли навколо буде купа очей, ми знову будемо в центрі уваги. Його рука на моїй талії. Моя усмішка для нього. Його погляд на мене — чи щирий, чи награний — я не знатиму. Але мені доведеться це прийняти. Бо ми граємо… а я вже не знаю, як не грати з почуттями.

Я стояла перед дзеркалом, намагаючись спіймати в собі ту саму дівчину, яка ще кілька тижнів тому ховалась у тіні. Та зараз переді мною стояла інша — у темно-смарагдовій сукні, що спадала м’якими хвилями до підлоги, з вирізом до середини стегна і напів відкритою спиною. Тканина ледь торкалась шкіри, змушуючи мене з кожною хвилиною відчувати себе все більш оголеною, не тілом — душею.

Я зробила макіяж із натяком на сміливість — приглушені тіні, тонка стрілка, але губи… я навмисне їх виділила. Наче це могло заховати мій погляд, приховати хвилювання, закрити двері в душу. Замість очей — яскраві губи. Нехай дивляться на них, а не шукають тріщини в мені.

Коли я вдягла туфлі й кинула останній погляд у дзеркало, з кожним подихом у грудях наростав тиск. Щось давило, ледь чутно, але вперто. Це не страх, це… очікування. Напруга, що прокладає собі шлях до серця, до думок, до шкіри. Я знала — час майже прийшов. Десять хвилин тому я чула, як Тимур повернувся. Його кроки. Як двері до його кімнати зачинились.

Глибокий вдих. Сумочка в руку. І я вийшла з кімнати.

Коли я вийшла з кімнати, в коридорі стояла тиша. Така густа, що здавалося — її можна торкнутись. Я зробила кілька кроків і зустрілась з поглядом Тимура. Він стояв навпроти, щойно вийшовши зі своєї кімнати, одягнений у класичний темний костюм, бездоганно підкреслений білою сорочкою. Але його погляд... Він не був офіційним. Він був реальним. Живим. Важким.

Його очі спустились вниз, неквапливо ковзаючи по мені — від плечей до кінчиків пальців. Я стояла, тримаючи клатч, ніби це була єдина річ, яка могла втримати мене від втечі. Було якесь дивне тремтіння всередині — не страх, але точно не спокій.

Коли його погляд знову піднявся до мого, він сказав низьким, спокійним голосом:

— Ти дуже гарна, Лізо.

Я ніяково посміхнулась, намагаючись не показати, що серце в цей момент стукало вдвічі швидше. Мені хотілось щось відповісти, але язик наче прилип до піднебіння. У цю мить я ще чіткіше відчула, наскільки тонка межа між грою і реальністю. І наскільки легко в ній заплутатись.

— Готова? — запитав він, здається, теж стримуючи якусь внутрішню напругу.

Я кивнула. Ми рушили до сходів, і я, тримаючись за перила, спробувала спуститись обережно. Але навіть у туфлях на стійкому каблуку, кожен крок давався трохи важче, ніж хотілося. Тимур непомітно підставив руку до мого ліктя.

— Обережно, — тихо сказав.

Його долоня була теплою. І турбота в його жесті — щирою. Цей короткий контакт лише підсилив хвилювання, яке вже вирувало всередині. Я мовчки кивнула й дозволила собі секунду спокою поруч із ним.

Ми вийшли з дому. У вечірньому повітрі пахло квітами з саду і чимось невловимо знайомим — можливо, спокоєм, якого мені так не вистачало. Машина вже чекала. Тимур відчинив мені двері, і я сіла, намагаючись не показати, як сильно стискаю пальці на колінах.

Сівши поруч, він кинув на мене ще один короткий, майже невловимий погляд. Ми рушили.

І ось ми їдемо туди, де нас чекатимуть погляди, слова, оцінки. Але зараз у цій машині — ми тільки удвох. І хай там що буде на тому вечорі, я відчуваю: щось змінилося. В мені. В ньому. Між нами. І це вже не просто гра.

Дорога видалась напруженою. Я намагалася тримати себе в руках, зосередитись на рівному диханні, але пальці мимоволі стискали край сукні. У голові все змішалось: слова, образи, думки — наче калейдоскоп, що не зупиняється. Але все це було не через сам захід. Не через людей. А через нього. Тимура.

Я відчула, як він кинув на мене короткий погляд. Спокійний, уважний, ніби все бачив, навіть те, чого я не показувала.

— Не хвилюйся, — сказав він рівним, впевненим тоном. — Все буде добре. Тобі майже не доведеться говорити, тільки загальні фрази. Ми просто покажемось. Я перекинусь словом із кількома людьми — і через пару годин ми вже будемо вдома.