Розділ 10

Крізь напівсон мені почав ввижатися дивний звук. Різкий. Тривожний. Спочатку я подумала, що це щось сниться — можливо, уламок якогось старого сну, що змішався з реальністю. Але звук не зникав. Навпаки — ставав гучнішим. Раптово очі відкрилися, і я різко сіла на ліжку, серце билося скажено. Було темно. Мене обійняв холодний страх, такий липкий і реальний, що мені захотілось закутатись під ковдру і сховатися від світу.

Я дослухалась — це був безперервний звук автомобільного сигналу. Нав’язливий, пронизливий. Хтось або тримав натиснутою кнопку, або... щось сталось.

Мені стало по-справжньому лячно.

Погляд ковзнув на годинник. Третя ночі. Все тіло напружилось. У голові одразу з’явилися тисячі запитань: що відбувається? Хто це? Чому саме зараз?

Я майже вистрибнула з ліжка і поспіхом вийшла в коридор. Усе в мені тривожилося. Я була босоніж, у піжамі, і серце билося так голосно, ніби лунало в тиші нічного будинку.

В коридорі я ледь не врізалась у Тимура. Він теж уже був тут — тільки от зовсім не схожий на мене, перелякану та розгублену. Він ішов до сходів швидко і зосереджено, на ходу вдягаючи футболку. І тільки тоді я помітила, що до цього він був лише в спортивних штанях... Це мене чомусь зненацька зупинило на мить. Його впевненість контрастувала з моїм тремтячим станом.

Він зупинився біля мене.

— Не переживай, — сказав він коротко й майже спокійно.

— Що відбувається? — мій голос зірвався, і я сама почула, як тремтів.

Але він нічого не відповів. Лише глянув мені в очі — швидко, майже поверхнево — і сказав:

— Залишайся в будинку.

І вже через секунду зник за поворотом сходів. Я почула, як грюкнули вхідні двері.

Мене охопило ще більше хвилювання. Усе в мені протестувало проти того, щоб просто стояти. Не знаючи, що робити, я спустилася на перший поверх. Мені не хотілось повертатись у свою кімнату, здавалося, що стіни там душать.

У вітальні я підійшла до вікна. Але все, що змогла побачити — лише тіні й розмиті вогники фар. Ліхтарики в саду ще світилися, але вони нічим не допомагали. Було тихо. 

Я сіла на диван і притисла до себе ноги, обійнявши їх руками. Думки билися одна об одну: а раптом це пов’язано з батьком? А раптом хтось хотів залякати? Чому саме зараз?

Я чекала. Не знала, скільки пройшло часу — хвилина чи десять. Але кожна секунда здавалася вічністю.

І з кожною цією секундою я ловила себе на думці, що боюсь не стільки того, що там — за дверима. А того, що з ним. З Тимуром.

Здавалося, я просиділа на дивані цілу вічність. Усе в мені було напружене, кожен звук ззовні змушував серце знову вистрибувати з грудей. Але годинник показував, що пройшло всього десять хвилин. Десять хвилин тривоги, невідомості й внутрішнього панічного хаосу.

І ось нарешті — звук машини, що повільно від’їжджає. Потім клацання дверей. І... він. Тимур.

Він увійшов до вітальні, і я різко підхопилася з дивана, зробила кілька кроків йому назустріч… але зупинилась. Усвідомила, що хотіла зробити. Обійняти його. Просто переконатися, що з ним усе гаразд. Це було майже інстинктивно — як після бурі хапаєшся за перший якір. Але я зупинилась. Вчасно.

Він подивився на мене злегка здивовано, а потім — мовчки, уважно, ніби скануючи мій стан. Його погляд ковзнув з мого обличчя вниз — і тільки тоді я згадала, у чому стою. Тонка майка, короткі шорти — моя піжама. У голові промайнуло: “Я ж так і вибігла з кімнати”. І стало ще гарячіше. Але назад уже не повернути.

Я не відвела погляду. Лише спитала, напружено, хрипко:

— Що це було?.. Хто це був?

Його очі затримались на моєму обличчі. Він глибоко вдихнув, прижмурився, наче хотів знайти правильні слова. Потім підійшов ближче, обережно взяв мене за плечі і без зайвих слів посадив назад на диван, а сам сів поруч. Його пальці були теплими, але рух — напрочуд обережним, майже ніжним.

— Все добре, Лізо, — сказав він м’яко. — Це був твій батько.

Мене ніби обдало холодом.

— Що?.. — ледь чутно прошепотіла я.

— Він не стримався. Дізнався про твою частку. І вирішив нагадати про себе… в найкращий із можливих способів, — у голосі Тимура була іронія, але за нею легко читалась лють.

Я подивилась на нього широко розкритими очима. Серце знову пішло у шалений біг.

— І що тепер?.. Він ще щось зробить?

Тимур нахилився ближче, його голос став ще спокійнішим:

— Я подбаю про це. Але тобі потрібно бути обережною, Лізо. Він не відступить так просто. Якщо він не діє напряму, значить — шукає слабкі місця. І ти можеш стати одним із них.

Я ковтнула повітря. Горло стисло. В голові закрутилась карусель страху, думок, образів. Я — слабке місце?... Чому все настільки серйозно?..

— Ти не повинна відходити далеко сама. Навіть вдень, — продовжив він спокійно, але твердо. — Якщо кудись потрібно — кажи мені або водієві.

Я не відповідала. Дивилась просто йому в очі. Його погляд був впевнений, прямий. І в ньому було щось, що змусило мене повірити, по-справжньому.

Я повільно кивнула, і, не зводячи погляду, сказала:

— Добре.

І опустила погляд, нахилившись вперед, спираючись ліктями на коліна. У голові шуміло. В усьому тілі — тремтіння. Я намагалася зібратися. Взяти себе в руки. Але була розгублена, втомлена і... налякана.

Тимур мовчки залишився поруч. Не питав. Не тиснув.

Просто був поряд.

І це, чомусь, дало мені змогу дихати трохи легше.

Я так і сиділа, нахилившись уперед, намагаючись зібратися, зібрати себе по частинках. Усередині все ще тремтіло, в голові лунав гул нічної тривоги. Але раптом я відчула тепло — не в кімнаті, не в повітрі, а на собі. Теплу, впевнену долоню на спині, трохи вище лопаток.

— Заспокойся, Лізо... Тобі потрібно відпочити, — м’яко, майже пошепки сказав Тимур.

Його голос був неймовірно спокійним. І чомусь саме ця тиша в ньому змусила мене здригнутись.

Його пальці на мить завмерли — я відчула, як його рука трохи напружилась. Він обережно відгорнув пасмо мого волосся, що спадало на спину, і, здавалось, затамував подих. Я відчула його погляд. Упертий, уважний… гострий.