Розділ 9

Понеділок. Новий день. Нове життя.

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай — злегка напружена, але водночас зібрана. Сьогодні мені потрібно було повернутися до свого звичного життя, до універу, до світу, в якому я ще кілька днів тому почувалась хоч трохи собою. Зібравшись, я перевірила сумку й вийшла з кімнати.

На першому поверсі було тихо, і я подумала, що Тимур, мабуть, уже поїхав. Але, проходячи повз вікно, зауважила, що його машина ще стоїть у дворі. Це трохи здивувало, але я не стала на цьому зациклюватись — просто пішла на кухню, вирішивши приготувати сніданок.

Увімкнула кавоварку. Запах свіжомеленої кави швидко наповнив кухню — затишний, домашній. Я нарізала авокадо, виклала тонкі скибочки червоної риби на хрусткий хліб і завершила все невеличкою дрібкою лимонного соку та зелені. Це був один із моїх улюблених сніданків — швидкий, легкий і смачний.

Коли я вже сіла за стіл і глянула на годинник — залишалося хвилин десять, щоб спокійно поїсти перед виходом — на кухню зайшов Тимур. Він був у темно-синьому костюмі з ідеальною посадкою, біла сорочка, годинник на зап’ясті й той самий зосереджений, зібраний вираз обличчя. Справжній бізнесмен.

— Доброго ранку, — спокійно кивнув він, проходячи до кавоварки.

— Доброго, — відповіла я, на мить відчувши себе гостею в чужому просторі. Хоч і знала, що це вже й мій дім.

Ми снідали мовчки, але не було ніякого напруження. Навпаки — щось у цій простоті було навіть приємним. Коли я доїла тост, він підвівся й, прибираючи свою чашку й тарілку, сказав:

— Смачно. Дякую.

— Будь ласка, — я посміхнулась, хоч і невпевнено.

— На тумбочці біля дверей — ключі від будинку й картки. І, — він перевів погляд на мене, — водій той самий, що й минулого разу. Тебе чекатиме.

— Добре. Я зрозуміла, — кивнула я, намагаючись не видати хвилювання. Було якесь дивне відчуття, ніби я вирушаю в старий світ, але вже з новими правилами.

У цей момент задзвонив його телефон. Він швидко глянув на екран, зробив серйозне обличчя. Я скористалась моментом:

— Тоді я пішла. Гарного дня.

— І тобі, — відповів він, кивнувши й уже беручи слухавку до вуха.

Я схопила сумку й майже нечутно вислизнула з дому.

На подвір’ї, біля машини, вже стояв водій. Той самий чоловік, що привіз мене на весілля. Відчинив дверцята й привітався. Я коротко кивнула у відповідь і сіла на заднє сидіння.

Машина рушила, а я дивилася у вікно, стискаючи лямку сумки. Дорога до університету була знайомою, але я відчувала себе зовсім іншою людиною. І хоча назовні я лишалась тією ж Лізою, всередині вже почався процес перетворення.

День в університеті тягнувся довше, ніж зазвичай. Можливо, тому що кожна пара здавалася випробуванням, кожен погляд — викликом.

Щойно я з’явилася в коридорі, одразу відчула — сьогодні я в центрі уваги. Вперше. За весь час навчання. До мене підходили, посміхались, питали, вітали… Декілька дівчат, із якими я ніколи не говорила більше двох слів, раптом зацікавились моїм особистим життям.

— Ти ж раніше з ним не зустрічалась? — з підозрою запитала одна.

— Як так вийшло? Швидко якось, — казала інша.

Я посміхалася. Відповідала завченими фразами: “Ми не афішували…”, “Все сталося раптово…”. Від цих слів мене вже нудило.

Інші ж просто кидали погляди, шепотілися, особливо ті, хто знав, хто такий Тимур. Комусь просто було цікаво, комусь — заздрісно. Я ж сиділа на парах, опустивши погляд у зошит, вдаючи, що пишу, хоча не чула половини сказаного викладачами.

Я ніколи не була душею компанії. В універ я ходила, як на роботу. Без бажання, без мрій. Просто, бо так треба. І ніколи не прагнула бути поміченою. А тепер… тепер мені здавалося, що всі дивляться лише на мене. І сьогодні, вперше, мені не вистачало когось поруч. Просто когось, хто сів би біля мене і сказав: “Все окей, просто подихай”.

Коли остання пара скінчилася, я зібрала речі мовчки й вийшла, не обертаючись. Хотілося додому. До того тихого будинку з ліхтариками в саду, до тиші й кавомашини, до кімнати, де я могла зняти цю маску з посмішкою.

Водій вже чекав. Сіла на заднє сидіння, натягнула навушники, але навіть музика не рятувала від втоми. Не фізичної — емоційної.

Я просто хотіла… відчути себе знову собою. Але щоразу, коли поверталась подумки до імені “Ліза”, не могла зрозуміти — ким я тепер є? Нареченою? Фіктивною дружиною? Студенткою? Було таке відчуття, що я більше не належу собі.

І тільки коли машина звернула на знайому алею до будинку Тимура — мого нового дому — я нарешті видихнула. Нехай усе чуже й незрозуміле, але принаймні зараз я була подалі від чужих очей.

Повернувшись додому, я нарешті змогла видихнути.

Звичне клацання дверей, тиша й м’яке світло вітальні зустріли мене, ніби обійняли. Я поставила сумку на тумбу і попрямувала до кухні — хотіла води, але не очікувала, що буду там не одна.

Жінка років сорока, у простому, охайному одязі стояла біля мийки, витираючи рушником руки. Вона здивовано, але доброзичливо усміхнулася.

— О, ви вже вдома, — її голос був м’який і привітний. — Вітаю. Я — Олена. Думаю, Тимур говорив, що я приходжу допомагати.

Я трохи розгублено посміхнулась, але відповіла:

— Так, здогадалась. Я — Ліза. Рада познайомитись.

— І я, — в її очах було щось тепле, майже материнське. — Уже все зробила на сьогодні. Посуд — чистий, постіль — змінена, підлоги — блищать, — вона посміхнулась. — Тож я піду, не буду заважати.

— Дякую, — щиро сказала я. — Гарного дня.

— І вам, Лізо. Якщо щось буде потрібно — завжди можна залишити записку на кухні, я бачитиму. До побачення.

Двері за нею зачинилися м’яко, але звук їх замикання змусив мене здригнутись. У домі знову запанувала тиша. Повна. Занадто повна.

Я залишилася сама.

Стояла посеред просторої кухні, тримаючи склянку води в руках, і не знала, що робити. Що має робити дружина в такі моменти? Готувати вечерю? Чекати чоловіка? Але ж це все… гра. Частина угоди.