Розділ 8

Я прокинулась від теплого сонячного проміння, що пробивалося крізь фіранки. Спершу на мить не могла зрозуміти, де я — нова кімната, нове ліжко, нові відчуття. Але потім прийшло усвідомлення, й я полегшено видихнула. Це був не сон. Я справді прокинулась у будинку Тимура, у новому житті, в новій реальності.

Я ще трохи полежала, дозволяючи собі розтягнути цей момент — момент тиші, коли все спокійно і ще нічого не вимагає від тебе відповідей. Було дивне відчуття… не страху, швидше — пустоти. Наче щось велике вже сталося, а нове ще не встигло початися.

Зрештою я підвелась і попрямувала до ванної. Гаряча вода, знайомі рухи — все це допомогло трохи зібратись. Я вдяглась, але зупинилась перед дверима. Стояла й дивилась на ручку. Це був простий жест — вийти з кімнати. Але зараз він здавався мені майже ритуалом. Перший крок у день після весілля. У день, який я не знала, як проживу.

Нарешті я взяла себе в руки, відчинила двері й вийшла. У коридорі панувала тиша, тільки десь знизу долинав тихий гул — звук, схожий на кавомашину. Я нерішуче, обережно спустилась сходами. На кухні стояв Тимур.

Він був у домашньому одязі — проста футболка, штани, без ідеального костюма й холоду в очах. Стояв спокійно біля кавомашини, чекаючи, поки закінчиться приготування, а на столі вже були дві тарілки з їжею.

Я застигла в дверях, мовчки спостерігаючи. Це було... незвично. Наче я випадково зазирнула в чужу мить життя, куди не мала доступу. Але він тут — поруч, і це вже не його, а наше життя.

— Чим я можу допомогти? — озвалась я, роблячи крок у кухню.

Він обернувся. Його погляд зупинився на мені, і в ньому було щось дивне — м’яке, але уважне. Зовсім не діловий, не відсторонений.

— Уже все готово. Сідай, — сказав він, кивнувши на стіл.

Я обережно підійшла й сіла. На столі було красиво — омлет, свіжі овочі, тост із авокадо. Лишалась тільки кава. Тимур розвернувся, дістав дві чашки й поставив перед нами.

— Як спалось? — спитав він, сідаючи навпроти.

— Незвично… але добре, — відповіла я чесно.

Він кивнув. В очах з’явилась ледь помітна посмішка, така спокійна, така домашня, що я на мить забула, хто переді мною. Не бізнесмен. Не чоловік, із яким у нас фіктивний шлюб. Просто... чоловік, із яким я зараз снідаю.

Ми почали їсти мовчки, але тиша була не ніяковою — радше м’якою, затишною. Я краєм ока спостерігала за ним. Тимур виглядав розслабленим, не поспішав, не говорив зайвого. Його присутність була впевненою, як і вчорашній дотик до моєї спини. Як вчорашній погляд. Як поцілунок, що досі жив у моїй пам’яті.

Я робила ковток кави й дивилась на нього, намагаючись розібратись: ким він для мене стає?

Але поки не знаходила відповіді.

Тільки серце чомусь билося трохи швидше, ніж зазвичай.

Ми доїли сніданок майже в тиші, м’якій та якійсь звичній. А потім Тимур озвався:

— Тричі на тиждень до нас приходить жінка. Вона готує, прибирає. Її звати Олена. Приходить зазвичай після дев’ятої ранку й до обіду, — він говорив спокійно, ковтаючи останній ковток кави. — Але не переймайся: вона тут працює вже давно, надійна, і з людьми я обережний. Я не дуже люблю, коли в домі хтось чужий.

Я кивнула, злегка стискаючи чашку в руках.

— Тож тобі не доведеться думати про ці справи, — додав він. — Просто… живи. Відчувай себе впевнено. Це твій дім тепер. Не бійся.

Я спробувала посміхнутись, але вийшло якось невпевнено. Потім зібралась із думками й запитала:

— Якщо ти не любиш сторонніх у будинку… може, краще ми жили б окремо? Я не хочу тобі заважати, — слова прозвучали тихо, майже обережно, але щиро.

Тимур глянув на мене з тією самою посмішкою — спокійною, трохи грайливою:

— Розслабся. Ти мені не заважаєш. І жити окремо ми точно не будемо.

Він говорив легко, але в інтонації звучала впевненість. Остаточність. Я навіть не знала, як на це відповісти, тому просто кивнула.

— До речі, — продовжив він, — у тебе буде водій.

— Навіщо? — заперечила я. — Я й сама можу пересуватись. Це не потрібно.

Тимур поклав ложку, подивився на мене серйозніше.

— Це не тільки про зручність, Лізо. Це про безпеку. Повір, так буде краще. І… — він зупинився, дивлячись просто в мої очі, — я не думаю, що твій батько залишить усе просто так.

Моє серце трішки стиснулось. Я не задумувалась про це. Я настільки зосередилась на самому рішенні — піти, вийти заміж, почати нове життя — що якось не подумала про те, що буде після.

— Ти думаєш, він щось зробить? — запитала я майже пошепки.

— Сподіваюсь, ні, — відповів він тихо, але чітко. — Але краще не перевіряти.

Я на хвилину завмерла, дивлячись у точку на столі. У голові виник образ батька — холодного, владного, розчарованого. Його погляд, його мовчання. Його розчавлююча присутність.

Я облизала губи, намагаючись зібратись:

— Я не подумала, що це може мати наслідки…

Тимур м’яко нахилився вперед і спокійно сказав:

— Ти не маєш про це думати. Ти маєш просто жити. Все інше — на мені.

Я подивилась на нього. Його погляд був спокійним, впевненим. І в цю мить я вперше відчула не тільки захист… а й тепло. Не грубе, не обов’язкове. А справжнє. Він не просто грає роль.

І я раптом усвідомила — я вже не сама.

Я довго мовчала. Прислухалась до своїх відчуттів, до тиші, яка панувала в кухні після нашої розмови. Знову ковтнула каву, хоча вона вже давно охолола, і зібравшись, запитала:

— Тимуре, а навіщо тобі це все? Чому ми продовжуємо грати подружжя? Я ж і так вже віддала тобі свою частку…

Він не здивувався. Лише трохи відкинувся на спинку стільця, подивився на мене спокійно й твердо, ніби давно чекав на це питання:

— Мені потрібна дружина, Лізо. Офіційна. Звичайна. Не просто за документами, а та, яку всі бачать, — він зробив паузу, перш ніж продовжити: — Я розширюю бізнес, і саме тому був у відрядженні два місяці. Компанія, з якою я планую працювати — дуже консервативна. Вони цінують стабільність, сімейні цінності, надійність. І, як не дивно, в їх очах одружений партнер має більше довіри.