Розділ 7

Ми під’їхали до двоповерхового будинку — не величезного, але дуже елегантного. Його оточував високий паркан, за яким відкривалась затишна територія з доглянутим садом. Ліхтарики, розвішані між деревами й уздовж стежки, м’яко світили у вечірній темряві, створюючи майже казкову атмосферу. Це місце ніби дихало спокоєм.

Тимур вийшов першим, обійшов машину, обережно відкрив дверцята й подав мені руку. Я взяла її — і він допоміг мені вибратись із авто, підтримавши сукню, аби вона не зачепилась. Його дотик був впевнений, але дивно ніжний.

Я стала на кам’яну доріжку і на кілька секунд завмерла. Моє горло перехопило — не від страху, не від хвилювання… від здивування. Цей будинок зовсім не був схожий на те, що я собі уявляла. Ніякого холодного мінімалізму, показного багатства чи сталевих фасадів. Натомість — затишок, тепло і… життя.

Я обвела поглядом усе: кущі, дерев’яні лави, підсвічені ліхтариками дерева, легкий вітер, що шелестів листям. Мені здалось, ніби я потрапила у фільм.

І в цю мить я відчула на собі його погляд. Обернулась. Тимур стояв, поклавши руки до кишень, і уважно дивився на мене. Його обличчя було розслабленим, але очі… вони досліджували.

— Не подобається? — запитав він, піднявши одну брову.

Я злегка всміхнулась.

— Навпаки, — відповіла щиро. — Дуже подобається. Просто я… не очікувала такого.

Він нахилив голову трохи вбік, мовби вивчаючи мене, а тоді з легким тоном іскри в голосі запитав:

— А що ти очікувала?

Я на мить завагалась, а потім чесно зізналась:

— Щось більш ефектне. Глянцеве, холодне. Як офіс, машини… ну, як ти сам.

Його губи злегка сіпнулись у ледь помітній усмішці. Він глибоко вдихнув, опустив погляд, ніби щось згадав, а потім знову глянув мені в очі.

— Ти мене зовсім не знаєш, Лізо, — сказав він тихо, майже ласкаво, з тією грайливою посмішкою, яка з’являлась у нього рідко, але змушувала серце тремтіти.

Він жестом запросив мене йти за ним.

— Ходімо. Вітаю вдома.

Я зробила крок вперед, і наші погляди на мить зустрілись. У цій миті було щось більше, ніж просто ввічливість, більше, ніж фікція. Було щось справжнє.

І, ступивши на ганок, я зрозуміла — я перетнула поріг не лише будинку. А й зовсім нового етапу свого життя.

Ми зайшли в будинок, і я одразу відчула м’яке тепло, що панувало всередині. Зовсім не те, до чого я звикла в домі батька — там усе було надто правильним, холодним, з претензією на ідеальність. А тут… ніби справжнє життя.

Ми зупинились у вітальні. Простора, але затишна, в теплих кольорах, з поличками, на яких стояли книги, кілька фотографій і щось, схоже на старі сувеніри з подорожей. Дивно, але все виглядало так... по-людськи.

— Кухня, вітальня та мій кабінет — усе на першому поверсі, — коротко сказав Тимур, ніби звик усе чітко розкладати по поличках. — Другий поверх — це три спальні. Твоя кімната — поруч із моєю.

Я кивнула, намагаючись запам’ятати, але в голові вже трохи шуміло — від усього пережитого сьогодні.

— Завтра покажу тобі все більш детально, — додав він, — якщо будуть питання — теж обговоримо зранку. А поки… Ти втомилась. Уже пізно.

— Так, мабуть, ти правий, — відповіла я тихо.

Ми піднялись на другий поверх, і він провів мене до моєї кімнати. Зупинившись біля дверей, він сказав:

— Твої речі вже в середині. Якщо щось знадобиться — я в кабінеті.

Він легко посміхнувся, кивнув і зник за поворотом сходів.

Я залишилась перед дверима. Вдихнула глибше і, натиснувши на ручку, зайшла всередину.

Кімната була напрочуд гарна. Не розкішна, не показна — але продумана до дрібниць. Теплі кольори, м’яке світло з бра на стіні, гарне ліжко з білосніжною постіллю, невеликий письмовий стіл, шафа, крісло біля вікна. І тиша. Спокійна, справжня тиша.

Я повільно пройшлась, торкнулась спинки ліжка, відсунула штору й зазирнула у вікно. Там, у темряві, мерехтіли ліхтарики на подвір’ї. Вони світилися м’яко, затишно — як на весільній церемонії.

Я сіла на край ліжка. І тільки тоді дозволила собі вдихнути глибше.

Сьогодні я вийшла заміж.

Я залишила свій дім, свою кімнату, своє життя — все позаду. Попереду — невідомість. Але... чомусь тут, у цій кімнаті, я вперше не відчувала страху. Лише дивну тишу в грудях. Наче душа ще не знає, як їй бути — боятись, тікати чи нарешті дозволити собі жити.

Я сіла з ногами на ліжко, обійнявши коліна, і довго просто дивилась на мерехтіння ліхтариків за вікном.

Сьогодні я стала дружиною. А от чи зможу коли-небудь стати щасливою — поки що не знала.

Я все ще сиділа на краю ліжка, втупившись у вікно, коли відчула, як тіло починає нити від втоми, а голова важчати. Потрібно було поставити крапку в цьому дні — прийняти душ і спробувати хоча б трохи відпочити. Я підвелась, дістала з валізи улюблений халат і піжаму — звичні, домашні речі, які тепер здавались мені чи не єдиним мостиком до себе справжньої. Поклала їх на ліжко, ковзнула пальцями по тканині, ніби шукала в ній спокій.

Потім підійшла до дзеркала й почала розбирати конструкцію, завдяки якій трималась фата. Кожен рух ніби розпускав вузол у моїй душі. Зняла фату, обережно вийняла живі квіти з волосся. У відображенні я вже не бачила нареченої — лише себе. Ту, яка все ще не розуміє, куди її занесло життя.

Підійшла до ліжка, підняла руки й почала розстібати ґудзики на сукні. Вони тягнулись вздовж усієї спини, від шиї до попереку. Маленькі, хитрі, вперті. Я впоралась лише з першими кількома. Далі — ні.

Спробувала дотягнутись, крутилась у всі боки, навіть спробувала схопити щось дзеркалом. Минуло десять хвилин, може більше. Я злилась, потім розсміялась крізь зуби, потім знову спробувала. Нічого.

Я не хотіла просити Тимура. Ну, просто… ні. Це була межа мого внутрішнього комфорту, інтимність, до якої я ще не була готова. Але… інших варіантів не було. І ця сукня починала здаватися мені пасткою, з якої я не могла вибратись самотужки. Як символ усього, що відбувається навколо.