Розділ 6

Ранок почався ще до світанку. Я прокинулася, коли небо за вікном ще було темно-сірим. Лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, і в голові пульсувала лише одна думка: сьогодні все зміниться. І хоча саме цього я так довго чекала — звільнення, втечі, нової глави — щось у мені стискалося від страху.

Серце билося швидше, ніж звично. У шлунку — тривожне, знайоме відчуття, ніби перед чимось дуже важливим, як колись перед іспитом… тільки зараз на кону було все моє життя.

Я встала, ледве змусивши себе поворухнутись. Тіло було ватним, але розум — гіперактивним. Душ. Волосся. Сумка. Я рухалась, мов у тумані, перевіряла речі по кілька разів, хоча знала — нічого не забула. Найдорожче в мене вже було зібране — не у валізі, а в душі.

Спустившись на кухню, я побачила його — батька. Сидів за столом, як завжди. Той самий вираз обличчя, той самий голос, лише сьогодні в ньому було щось… трішки пильніше.

— Чому виїжджаєш так рано? — запитав. — Наречені зазвичай збираються вдома.

Я зібрала всю свою силу, щоб відповісти спокійно:

— Тимур так вирішив. Сказав, що так краще. І ти сам говорив, що я повинна слухати його.

Він дивився на мене довше, ніж звично. Але просто кивнув. Наче прийняв. Наче… не підозрює.

Ми їли мовчки. А я в кожній ложці каші чула прощання. З цим столом. З цими стінами. З цією маскою, яку так довго носила.

Коли піднялася до своєї кімнати, щось у грудях стиснулося так сильно, що я ледве стримувала сльози. 

“Ще трохи. Ще 10 хвилин. І все. Назавжди.”

Я сіла на край ліжка. Поглянула на ліжко, на кімнату. Тут я росла. Тут плакала ночами. Тут навчилася мовчати й терпіти. І сьогодні я залишаю це позаду.

Телефон вібрував — повідомлення від водія: “Я на місці”.

Я глибоко вдихнула. Взяла сумку. І ще раз подивилася навколо. Без жалю, але з якоюсь гірчинкою. Може, не через те, що покидаю дім, а через те, скільки болю він мені приніс.

Я знала: двері, які я сьогодні зачиню, я більше не відкрию.

Назавжди.

Стиснувши ручку валізи, я пішла. Без повернення. Без прощань. Без слів.

Бо ті, кому я хотіла сказати “прощавай”… не заслуговували почути.

Коли машина зупинилася, я вийшла й озирнулася навколо.

Світ тут був зовсім інший — далекий від того, який я залишила за спиною. Ресторан, схований серед високих дерев, виглядав наче з кіно: навколо тиша, запах лісу, повітря свіже, прохолодне, наче очищене від усього, що було раніше. Уздовж доріжок — маленькі ліхтарики, схожі на вогники у банках, і я чомусь одразу уявила, як вони засяють ввечері. Магія. Казка. І водночас — найреальніший день мого життя.

Водій дістав мої речі та акуратно вийняв коробку з сукнею. У цю мить до мене підійшла жінка — зібрана, елегантна, з теплою, але діловою усмішкою.

— Добрий день. Я — Анастасія, організатор вашого весілля. Прошу за мною, пані Лізо.

Я кивнула і, відчуваючи як серце пришвидшено б’ється, рушила за нею. Ми зайшли всередину ресторану, і я відразу відчула, що в це місце вклали душу. Ми пройшли через велику залу, де вже стояли стільці, квіти, арка для церемонії. Все виглядало так… ідеально. Навіть лякаюче ідеально.

Як для справжнього весілля.

Але це весілля — лише частина плану. Велика гра. І я повинна зіграти її до кінця.

Анастасія привела мене до довгого коридору й відчинила двері в одну з кімнат.

— Тут ви зможете підготуватися. Зараз до вас прийдуть стиліст, візажист, перукар — все, як домовлялися. Якщо щось буде потрібно — просто натисніть кнопку на столику, — сказала вона, вказавши на невеликий пульт. — Я поки потурбуюсь про всі організаційні дрібниці. Побачимось трохи пізніше.

Я зайшла до кімнати, і двері за мною зачинилися. Приміщення було світле, затишне, з великим дзеркалом, столиком із косметикою, зручним кріслом, квітами. Усе — немов для принцеси перед балом.

Водій заніс речі, кивнув і мовчки пішов. Я залишилася наодинці.

Підійшла до дзеркала. Подивилася на себе. У відображенні — все та ж я. Але ніби вже інша.

В очах — тінь втоми, легкий страх, але також і спокій. Справжній, глибокий. Наче все, що було, залишилось у тій кімнаті, в тій каші за сніданком, у тих холодних поглядах батька. А тут — нове. Нове життя. Нове ім’я. Новий початок.

Я вдихнула глибоко й поклала долоню на груди, відчуваючи, як шалено б’ється серце. Воно ніби нагадувало мені: “Ти жива. І ти — вільна. Майже”.

Сьогодні я стану чиєюсь дружиною, щоб стати собою.

Я стояла перед дзеркалом, і щось у мені тремтіло.

Ні, не руки — вони були дивовижно спокійні. Тремтіло щось глибше, щось у самій суті мене, неначе душа тільки починала усвідомлювати, що відбувається.

У дзеркалі на мене дивилася дівчина, яку я ледь впізнавала. Розкішна сукня з відкритими плечима обіймала тіло так делікатно, ніби створена саме для мене. Мереживо було таким тонким, витонченим, наче сплетене з туману. Зачіска — ідеально акуратна, з вкрапленням живих квітів, як маленьких символів ніжності та життя. А фата… фата спадала довгою прозорою хвилею, ледь торкаючись спини.

“Це я?”

Ніколи б не подумала, що можу виглядати так… світло. Гарно. Чисто. І водночас — по-дорослому.

Моє серце билося швидше, з кожною хвилиною все голосніше. Я не знала, чи це від страху, чи від передчуття чогось значущого. А, можливо, обидва почуття жили в мені поруч, сплітаючись у щось нове.

Стук у двері змусив мене здригнутися.

— Так, — мовила я, трохи хрипло.

Двері прочинились, і на порозі з’явився він.

Тимур.

У чорному костюмі, бездоганно сидячому по фігурі, з білою сорочкою, яку він, напевно, обрав без зайвих слів, просто — класика. Він виглядав як хтось із іншого світу, далекий, стриманий… і неймовірно гарний.

Але не це мене зачепило.

Коли його очі зустрілися з моїми — він завмер.

Лише на кілька секунд, та я побачила це. Його погляд ковзнув по мені повільно, зупинившись на обличчі, й там, у глибині, промайнуло щось м’яке, майже вразливе. Мов би він побачив не просто сукню, не образ, не “роль нареченої” — а мене. Справжню.