Розділ 5

Недільний день минув дивно тихо. Батько кудись зник ще зранку й повернувся лише пізно ввечері. Це був той рідкісний день, коли я змогла просто… бути. Побути собою. Побути на самоті. Побути без страху.

А в понеділок усе закрутилося з новою швидкістю.

Остання пара добігала кінця. Я машинально переписувала щось у конспект, коли екран мого телефону раптово засвітився. Повідомлення від Тимура:

“Я вже на місці.”

Я посміхнулась уголос. Написала у відповідь:

“Ще 5 хв — і вільна.”

Коли пара скінчилась, я швидко зібрала речі й вийшла з корпусу. Тимур чекав у машині — щойно я сіла, він поклав телефон, завів двигун і привітався, кивнувши мені.

— Привіт, — відповіла я, пристібаючи пасок.

Дорогою телефон знову вібрував — Артем.

“Як ти себе почуваєш?”

“Все добре, не хвилюйся,” — відповіла я.

“Що робиш?”

“Просто гуляю трохи після пар. Погода класна. А ти?” — збрехала я.

Я не знала чому не кажу правду. Напевно, тому що ще не до кінця усвідомлювала, в якій грі зараз беру участь.

Його відповідь змусила мене зупинитись на півдорозі до себе:

“Я в машині. Чекаю, поки Яна закінчить роботу.”

Я аж затамувала подих.

“Що?!” — швидко набрала я. — “Ви знову разом?!”

“Так. Учора поговорили. Вона повернулась.”

Я не змогла стриматись — радість вибухнула всередині, і я схвильовано скрикнула.

— Ой! — прикрила рот рукою, коли побачила, як Тимур повернув до мене голову з підозрілою посмішкою.

— Щось хороше сталося? — запитав, з усмішкою продовжуючи вести машину.

— Так, — сказала я вже спокійніше, але щиро. — Артем і Яна… вони знову разом. Він мені тільки-но написав. Вони ж розійшлись через мого батька, бо той погрожував їй. А зараз — разом. Я така щаслива за них!

Тимур кивнув.

— Це добре, — сказав просто. — Тепер, я так розумію, на весіллі з твого боку буде не лише Артем.

— А й Яна, — підхопила я. — Вона — як родина. Єдина, хто… хто був зі мною в найтемніші моменти. Вона мені дуже дорога.

— Тоді тим більше добре, — сказав він і припаркувався біля будівлі з білими фіранками та витонченим написом "Le Mariage".

Я подивилася на салон, а потім на нього.

— Готова? — запитав він.

Я зітхнула.

— А є вибір?

Він лише всміхнувся і вийшов з машини, обійшов, відчинив мені двері — і простягнув руку.

— Граємо далі, партнерко?

Я поклала свою долоню в його.

— Граємо.

Я взяла його під руку, намагаючись виглядати природно. Ми увійшли до салону, і майже відразу до нас підійшла всміхнена дівчина в елегантному костюмі.

— Вітаю! Ви, мабуть, наречені? — її погляд був теплий, але я мимоволі опустила очі.

Тимур відповів замість мене:

— Так. Хочемо подивитись декілька варіантів суконь.

Поки консультантка бігала поміж рядів, пропонуючи варіанти одну за одною, я стояла біля великого дзеркала, дивлячись на власне відображення. Смішно… ще пів року тому я б уявила це зовсім інакше. Іншу сукню, інше обличчя поряд. І зовсім іншу мене.

А зараз — це гра. Фіктивний шлюб. Але якщо гра — то грати треба так, щоб ніхто не помітив.

Я вдягала одну сукню за іншою. Білі, кремові, з камінням, без нього. Кожна була гарна по-своєму, але всі вони здавалися… не моїми. Я вже майже втратила інтерес і знову відчула, як накочується втома.

Консультантка показала чергову сукню. Витончена, елегантна. Але я лише знизала плечима.

— Вона гарна, але… ні.

І саме в цю мить поряд з’явився Тимур.

— А ця? — запитав він.

Я повернулась — і в його руках була сукня. Не блискуча, не кричуща. Навпаки — ніжна, з мереживними деталями, відкритими плечима та легким шлейфом. Легка, як хмаринка, і водночас — така… моя.

Я посміхнулась. І, напевно, вперше за весь час — щиро.

— Це саме те, що потрібно.

Тимур кивнув, мовби був впевнений у моїй відповіді.

— Знав, що тобі сподобається.

Консультантка аж засяяла:

— Ходімо приміряти?

Я взяла сукню в руки, провела по тканині пальцями. Серце відгукнулося чимось теплим.

— Так, ходімо, — відповіла я.

Коли я вже зникала за шторкою примірочної, краєм ока помітила, як Тимур знову подивився на мене — не як бізнесмен, не як партнер… а просто як чоловік, що щось бачить у дівчині перед собою.

А я вперше подумала: “А якщо ця гра… не зовсім гра?”

Я вдягла сукню — і завмерла.

Наче не себе побачила у дзеркалі. Немов переді мною стояла інша Ліза. Та, яка ніколи не була слабкою. Та, яка вміє відстоювати себе і в яку я давно перестала вірити. Ця сукня була не просто гарною. Вона була моєю. Ідеальною. Мов створеною спеціально для мене.

Я не могла зрозуміти, як… як це саме Тимур вибрав її? З усіх можливих. Невже він мене справді… відчуває?

Я вагалась, але щось у мені штовхнуло — вийти. Подивитися в його очі.

Він стояв неподалік, трохи нудьгуючи, з руці тримав телефон, щось читав. Але коли я вийшла, відразу підняв погляд. І тоді він зупинився. Повільно підійшов, мовби кожен крок хотів запам’ятати. Його очі ковзали по сукні, по мені — але не нагло, а... уважно, глибоко.

— Ти гарна. Дуже, — сказав він, витримуючи паузу. Голос спокійний, рівний — згідно з роллю. Але в очах... щось було. Я ще не могла зрозуміти що, але це щось змусило мене затамувати подих.

— Подобається? Ти визначилась? — додав, майже пошепки.

Я мовчки кивнула. Серце калатало в грудях.

— І мені подобається, — сказав він і одразу звернувся до консультантки. — Ми її беремо.

І все було правильно, офіційно, без зайвих слів. Все — як ми домовлялись. Але коли я поверталась до примірочної, я все ще відчувала на собі його погляд. Він дивився інакше. Ніби… бачив мене вперше. Справжню.

Поки з мене знімали мірки, я намагалась не дихати занадто глибоко, бо всередині мене все було в сум’ятті. Здавалося, що за кілька хвилин він перевернув мій світ знову. Чому ця його присутність так на мене діє?