Розділ 4

— Я правильно зрозумів, — почав він, — ти ненавидиш свого батька?

Його питання прозвучало спокійно, без тиску. Але в ньому відчувалась пильність, уважність. Та сама, яку я неодноразово ловила в його погляді.

Я трохи здивувалась, що він настільки влучно зчитав мої емоції. Але здивування швидко змінилось сухою усмішкою.

— Так, — відповіла я просто. — Дуже.

Він кивнув і ненадовго замовк. Його очі уважно вдивлялись у мої — прямі, спокійні, але глибокі. Наче він зважував щось важливе, перш ніж зробити наступний крок.

— А на що ти здатна, щоб від нього позбутись? Щоб помститися за все, що він зробив?

Я насторожено втупилась у нього.

— Ти хочеш, щоб я його вбила? — напівжартома, але з крижаним тоном запитала я.

— Ні, — ледь посміхнувся він. — Але мені здається, що ти б не зупинилась, якби був реальний шанс його покарати. По справжньому. Болісно. Законно.

Я довго дивилась на нього. А потім, повільно, чітко, без коливань сказала:

— Я згодна на все. Крім вбивства.

Його очі спалахнули якимось коротким вогнем — чи то схваленням, чи то розумінням. Він кивнув. І більше не відводив погляду.

— Тоді слухай уважно, Лізо. Я давно хочу знищити твого батька. Відібрати все, що він має. І причину ти дізнаєшся згодом, але не зараз. Зараз важливо інше.

Я не ворухнулась. Слухала.

— У тебе є тридцять відсотків компанії. Через твою матір. Це його слабке місце. Його страх. Його залежність. І саме тому, як тільки я почув, що він підшуковує тобі нареченого — я зробив усе, щоб цим чоловіком став я.

Я втупилась у нього. Він не відвів погляду.

— Перший кандидат, до речі, був ще старший за мене на шість років. І він не збирався грати в фікцію.

— Тобто... ти вирішив... використати мене? — мій голос прозвучав тихо, майже без емоцій, хоча всередині все бурлило.

— Так, — його відповідь була прямою. — Але тепер я пропоную тобі стати моєю союзницею. Ми одружимось. Але це буде фіктивний шлюб. Ніхто не має здогадатись. Ми зіграємо свою роль, пробудемо разом рік. А потім розлучимось.

Я мовчала.

— Ти передаєш мені свою частку. Я розправляюсь з твоїм батьком. І повертаю тобі двадцять відсотків. А він — залишається ні з чим.

Було тихо. Дуже тихо. Лікарняна палата, сонце крізь жалюзі, його голос у вухах — все здавалось сюрреалістичним.

Я подивилась на нього ще раз. І зрозуміла, що він не жартує. Це не гра. Це серйозно.

— Ця компанія, — сказала я тихо, — ніколи не була його. І якщо через мене він втратить усе — я тільки подякую долі.

Я знову подивилась йому в очі.

— Я згодна.

Тепер він не посміхався. Але в його погляді з’явилось щось нове. Можливо — повага.

— Добре. Тоді ми в команді, — сказав він, і вперше за цей час у його голосі прозвучала справжня теплота.

І щось мені підказувало, що тепер усе тільки починається.

Щойно двері за ним зачинилися, я залишилася сама в палаті зі своїми думками. Поглянула у вікно, на тьмяне світло вечора, що пробивалося крізь жалюзі, і відчула дивне спустошення — мов після бурі.

“Я ж казав тобі не нервувати,” — його напівусмішка й тихий голос досі лунали в голові. І справді… ще тоді, на заручинах, він сказав це. А я подумала, що то просто знущання чи спроба здаватися спокійним у ситуації, яка мене душила.

Але тепер… Тепер усе починало складатися в один великий, чіткий пазл. Його погляд, коли він уперше побачив мене в дверях нашого дому, в ту мить, коли зрозумів, хто я. Його небагатослівність, напружена уважність за столом, обережність у дотиках. І навіть той поцілунок у щоку, ледь відчутний, але з підтекстом, який тоді я не змогла розгадати.

Я подумки повернулась до його пропозиції. Чи я справді погодилась так швидко?

Так. Без зайвих коливань. Тому що це був шанс. Можливість вирватися. Помститися. Закінчити гру, в якій я і Артем були лише пішками.

Я віддала б усі тридцять відсотків не вагаючись, аби тільки побачити, як світ мого батька руйнується на очах. І якби мама була жива… я справді вірила, що вона б схвалила цей крок. Її компанія, її ім’я — ніколи не мали бути знаряддям влади в руках жорстокої людини.

А Артем… Артем же теж продав свою частку…

Я підняла погляд, коли почула, як відчинилися двері.

— Лізо, — Тимур повернувся до палати, — лікар сказав, що все добре. Можеш іти. Я відвезу тебе додому.

Я кивнула, не сказавши ні слова. Але коли він підійшов і подав мені руку, щоб допомогти піднятися, я на мить затримала погляд на його долоні. Вона була сильна, тепла — і несподівано надійна.

Я поклала свою в неї, і він легко підвів мене з ліжка.

І в цю мить я усвідомила — попереду буде багато складного. Цей “шлюб” стане випробуванням.
Але вперше за довгий час я відчувала, що не зовсім одна в цій грі. І вперше — я не боялась.

Машина їхала плавно, м’яко, майже безшумно, а я сиділа, втупившись у лінії на вікні. Все ще обмірковувала його слова в палаті, усе ще зважувала своє “так”, хоча вже давно погодилась.

Коли машина зупинилась, я трохи здригнулася й перевела погляд на Тимура. З подивом помітила, що ми зупинилися не біля мого будинку.

— Це не мій дім, — мовила я спокійно, хоч у грудях щось ворухнулось тривожно.

Він лише нахилився трохи до мене й спокійно відповів:

— Тобі потрібно поїсти. Маю підозру, що від вчорашньої вечері ти відмовилася, як і від сьогоднішнього сніданку.

Його погляд був абсолютно нейтральним, але якимось чином проникливим. Він ніби бачив крізь мене.

Я ніяково всміхнулася — не змогла не визнати, що він мав рацію. Та і тіло вже натякало на це: легка слабкість не відпускала.

Ми зайшли до невеликого, затишного ресторану. Спокійна музика, приглушене світло, не надто багато людей. Усе виглядало дуже буденно, як для того, що насправді відбувалося між нами.

Ми замовили їжу, і поки чекали, я зважилась озвучити те, про що думала ще в машині: