Розділ 3

Ці два місяці пролетіли…

Тихо. Без гучних подій. Без змін. І водночас — з відчуттям, ніби щось невидиме наближається.

Моє життя, наче повернулося в свою звичну колію: університет, будинок, іноді Артем.

Брат останнім часом був трохи відсторонений — готувався до відкриття спорткомплексу. Ми бачилися, але коротко. Він посміхався, жартував, обіймав, але я бачила: у нього зараз своя війна. Я не хотіла вантажити його ще й своєю.

Батько був звичний — холодний, владний, різкий. Але щось у його погляді змінилось. Можливо, задоволення? Можливо, думав, що я нарешті стала “зручною”. Бо не зірвала заручини. Бо мовчала. Бо грала цю роль.

Але я не погодилась — я просто втомилась.

Та попри те, що все нібито було як завжди, думка про Тимура ніколи не залишала мене. Я ніби встигла відкласти вбік все, що відчувала того вечора. Але… Кожного разу, коли я поверталась додому, мені здавалося, що ось-ось він з’явиться. Що зателефонує. Напише. Прийде.

Але — тиша.

Жодної звістки. Жодного слова. Ніби той вечір, наші дивні розмови, навіть його погляд — були лише плодом моєї уяви.

Просто частина великої гри, яку хтось грає замість мене.

Сьогодні, після пар, я вийшла з кав’ярні з гарячим лате в руках. Моя улюблена вивіска на склі — “Обійми у кожному ковтку” — викликала слабку посмішку.

Я перейшла дорогу, сховавши руки з кавою у рукавах пальта, й попрямувала до парку.

Весна.

Така дивна й несправедлива пора — коли в тобі ще холод, а довкола все оживає. Коли серце змерзле, а сонце пече щоки теплом. Якесь знущання, якщо чесно.

Я йшла повільно, розглядаючи людей. Пари на лавках. Діти з морозивом. Песики на повідках. Усмішки.

А я?

Я просто йшла, вдихаючи повітря, ніби це — єдиний ковток свободи. Знаючи, що кожен такий день — останній.

Вдома мене чекали весільні приготування. А я — не хотіла нічого з того.

Я вже давно не йшла додому відразу після пар. Затримувалась. Гуляла. Сиділа в бібліотеці. Просто безцільно блукала містом. Навіть на навчання почала ходити з ентузіазмом. Хоч економіка мені й досі була байдужа, але лекції — це хоч щось. Хоч щось, що тримає мене тут. В цьому дні. У цьому “поки що”.

А майбутнє… Майбутнє надто близько. І я все більше відчувала його — як шепіт за спиною. Як подих на шиї. Як тінь, що от-от наблизиться й перетвориться на… нього.

Через п’ятнадцять хвилин мого мовчазного блукання парком задзвенів телефон. На екрані — “Тато”.

Я автоматично притисла чашку з кавою до грудей, ніби вона могла захистити.

— Алло?

— Негайно додому, — коротко кинув він. І навіть не попрощався.

Я ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім тяжко видихнула, викинула вже холодну каву в найближчий смітник і рушила до виходу.

Коли я наблизилась до нашого будинку, то одразу помітила незнайому чорну машину біля паркану. Стриманий, дорогий позашляховик.

В середині щось стислося.

Що це? Чергові підрядники? Ще одна зустріч, про яку мене не попередили?

Та коли я зайшла до будинку, мої здогади одразу розбилися об реальність.

— Доню, ти вже вдома, добре! — пролунав голос батька, занадто м’який і доброзичливий, щоб бути щирим.

Чорт…

Він підійшов до мене, обійняв за плечі — рух, який здавався мені чужим, непристойно нещирим. Я не могла повірити в цю раптову ласку, тож інстинктивно насторожилась. Він так не робить. Ніколи не робив.

— У нас гості, — його голос бринів посмішкою. — Ходімо.

Я нічого не сказала. Просто дозволила йому вести себе, поки в голові крутилось лише одне: гості?

Коли ми увійшли до вітальні, я зрозуміла, що відповідь вже чекає на мене там.

На дивані, спокійно відкинувшись на спинку, сидів Тимур.

У строгому костюмі, з тією самою стриманою впевненістю, з якою він того вечора вийшов з машини.

Наші очі зустрілися.

Я завмерла. А він — подивився на мене так, ніби… знав. Більше, ніж мав би знати. Ніби читав мене. Ніби все бачив. І я була впевнена — він щось побачив у моєму обличчі. Можливо, мою тривогу. Можливо — огиду до цієї фальшивої вистави.

— Проходь, Лізо, сідай, — продовжував батько.

Він уже зняв із мене пальто, як добрий батько з реклами, й показував на місце поруч із Тимуром.

Я мовчки сіла. Сказати, що мені було некомфортно — не сказати нічого. Мені хотілось зникнути. Втекти. Вилетіти в повітря. Розчинитись.

Тимур сидів рівно, зібрано. І, на мій подив, не спробував навіть привітатись. Просто кивнув. Сухо. Чітко.

Батько ж сів навпроти нас, з руками, складеними в замок. Усміхнувся. Це була найнещиріша посмішка в світі.

— Отже, — почав він. — Ми маємо дещо важливе обговорити. Перш ніж почнуться всі ці суєтні приготування.

Я відчула, як м’язи на плечах стиснулись, а пальці стали крижаними. Я знала, що зараз буде щось важливе. Але я ще не знала, наскільки сильно це змінить усе.

— Весілля буде через два тижні, — з гордістю повідомив батько, наче щойно оголосив про відкриття нової імперії.

 “…Що?” — слова миттю відлунням стукнули в моїй голові, але назовні не вирвались.

Я сиділа, наче скам’яніла. Не поворухнулась. Тільки в горлі щось защеміло, а в очах — з’явився пекучий туман. Не капали. Ні. Сльози просто виступили на поверхні, зависли на віях, як доказ того, що всередині все сиплеться.

І здається, тільки Тимур це помітив.

Він швидко — майже непомітно — перевів погляд з мого обличчя на батька, але нічого не сказав.

А я? Я теж нічого не сказала. Бо не мала куди тікати.

— Тимур запропонував на наступному тижні обрати тобі сукню, — продовжив батько вже в захопленому тоні, доброзичливо-театрально всміхаючись, ніби ми були однією щасливою родиною.

Я кивнула. Механічно. Як робот. Бо всередині все кричало. Це кінець.

Я нічого не чула далі. Лише уривки фраз: “ресторани”, “списки гостей”, “трансфер”. Говорили вони. Батько. Тимур. Тітка, яка десь з’явилася. А я сиділа, як акторка на сцені, що давно забула свою роль.