Розділ 2

Ніч була важкою. Я крутилась у ліжку, не могла заснути, а коли нарешті провалювалась у сон — мене мучили кошмари. То я опинялась у зачиненій клітці, то в темному підвалі без вікон, кричала, билась кулаками об стіни — та марно. Ніхто не чув. Ніхто не приходив.

Я прокидалась, задихаючись, з мокрим чолом і тремтячими руками. І кожного разу засинати було страшніше, ніж не спати.

Ранок зустрів мене яскравим сонцем, яке било у вікно так нахабно, ніби знущалось. Сліпуче, безтурботне — зовсім не схоже на мене сьогоднішню.

Я повільно спустилась на кухню. Тиша дому давила. Приготувала собі чай і щось на кшталт сніданку, але все смакувало картоном. Кожна хвилина наближала мене до вечора — і ця думка з’їдала мене зсередини.

Після обіду повернувся батько. Його голос пролунав, як команда:

— Приведи себе до ладу. Внизу вже все готують.

Я кивнула і пішла до ванної. Вода мала заспокоїти. Мала.

Я довго лежала у ванні, занурившись у теплу воду, намагаючись не думати ні про що. Але думки були всюди. Як вода, що просочується крізь тріщини. Коли ж вийшла — всередині було ще важче. Ніби все, що я намагалась приглушити, лише набрало сили.

Я висушила волосся, розчесала й уклала його в легкі локони. Зробила легкий макіяж. Натягнула сукню — ту, що ще вчора лежала на моєму ліжку, новенька, гарна, обрана не мною.

Світло-кремова, з відкритими плечима, м’якою талією й легкою спідницею, вона мала би зробити мене нареченою. А насправді перетворювала на красиву полонянку.

Я подивилась у дзеркало.

Картинка — гарна. Образ — правильний. 

Але очі…

Очі були порожні.

“Може, мій погляд його злякає… Може, він передумає…”

Хоча я і сама в це не вірила.

Коли настав час, я повільно спустилась вниз. Серце калатало так сильно, що мені здавалося — його чутно на весь дім.

У вітальні все вже було готово. Накритий стіл, свічки, серветки, посуд — все так вишукано й правильно, ніби для реклами.

Батько стояв біля каміна. Поряд із ним — тітка Таня, його сестра. Вона завжди підтримувала його, навіть мовчки. Знала, що відбувається, і ніколи не втручалась.

Я зупинилась біля дверей. Це було початком кінця.

Минуло п’ять хвилин.

Я стояла мовчки, мов закам’яніла, вловлюючи кожен звук, що лунав з подвір’я. І ось… Він пролунав.

Шурхіт шин на гравії. Глухе клацання автозамка. Машина заїхала на подвір’я. Він приїхав.

Цей звук… став для мене вироком.

Батько кинув на мене короткий погляд і рушив до дверей. І, звісно, потягнув за собою мене — як реквізит, як ляльку, як “товар обличчям”.

Я йшла за ним. У голові порожнеча. Все тіло — ніби у ваті.

Дзвінок.

Тітка Таня, як завжди спокійна, підійшла й відчинила двері. Я не одразу побачила, хто стояв на порозі — лише два силуети чоловіків.

— Ласкаво прошу вас до мого будинку, — урочисто промовив батько, роблячи крок уперед.

Його голос — теплий, привітний. Фальшивий.

Гості зайшли.

Я стояла трохи в глибині коридору, і все ще не бачила облич повністю. Батько представив їм тітку, і вона ввічливо кивнула. А потім… А потім він відступив убік. І звернувся вже до гостей:

— А це моя донька, Єлизавета.

Я підняла очі.

І серце зупинилось.

Переді мною стояв він.

Тимур.

Мій рятівник.

Чоловік, що вчора витяг мене з темряви. Той самий, що стояв у сутінках біля ресторану з холодним, але твердим поглядом. Той, що обіймав мене за плечі й говорив “заспокойся”.

І тепер він стояв переді мною. З букетом у руках. Як наречений.

Наші очі зустрілись — на мить. Я побачила здивування в його погляді. Воно було там, хоч він миттєво зібрався, стиснув губи й зробив вигляд, ніби все йде за планом. Але я побачила. Я точно знала — він не очікував побачити мене.

Батько продовжив:

— Це Демченко Тимур Олександрович. Власник компанії “Демченко Груп”. Наш хороший партнер.

Партнер. Наречений. Мій вирок.

Тимур зробив кілька кроків уперед. Його постава була спокійною, погляд — зосередженим. Але я бачила, що десь у глибині він ще не встиг перетравити цю ситуацію.

— Дуже радий нарешті познайомитись, Єлизавето, — промовив він рівно.

Він нахилився, поцілував мені руку й передав букет.

Я тримала ті квіти в руках — як щит. Як кайдани. І не могла відірвати очей від нього.

Я не знала, як реагувати. Моє тіло стояло спокійно. Обличчя — незворушне. А всередині… Всередині все кричало.

Це він. Він мав бути чужим. Випадковим. Мимохідним. А тепер… тепер він — мій наречений. І мені не втекти.

Не важливо, ким він був. Не важливо, що врятував мене. Я не хотіла цього. Ні цього вечора. Ні цієї ролі. Ні цього шлюбу. Нікого з них.

Разом із Тимуром у дім увійшов ще один чоловік — його друг, Влад. Вони виглядали приблизно однолітками, обидва впевнені, зібрані, наче з різних реальностей, де людям не доводиться боротися за свободу щодня.

Їх провели до вітальні, де вже був накритий стіл. Усе виглядало надто ідеально, надто показово. Циркова вистава в сімейному стилі Руденко.

Батько сів у центрі столу, як король. По праву руку — Тимур, а потім я. Зліва — тітка Таня, а далі Влад. І все почалось.

Батько говорив багато. Про бізнес. Про угоди. Про спільні проєкти. Іноді зупинявся на чомусь, ніби натякаючи на майбутнє злиття родин, але не говорив напряму.

Всі розмовляли. Влад жартував, тітка посміхалась своїм обережним ротом, Тимур відповідав коротко, але чемно.

Я ж… сиділа, мов статуя. Очі втуплені в тарілку. Навіть не доторкнулась до їжі. Не могла.

Шум голосів був приглушеним. Наче я слухала їх крізь воду. Мене ніби не існувало для цього столу. І це було краще, ніж коли мене помічали.

Та раптом…

— Доню, — пролунав лагідний голос батька.

Мене ніби вдарило струмом.

“Лагідний голос? ВІН?”