Розділ 1

На вулиці мороз, такий, що повітря кусає щоки, боляче і без попередження. Лютий завжди був моїм найменш улюбленим місяцем. Холодний, сірий і безжальний. Як і моє життя останні три місяці.

Я сиділа в маленькому ресторані, в якому опинилася зовсім випадково. Просто зайшла, бо замерзла, блукаючи містом без мети. Тепло обволікало плечі, аромат кави трохи заспокоював, а слабка музика фоново нагадувала, що світ усе ще крутиться — байдуже на мої сльози.

Кава давно охолола. А я все ще тримала чашку. Дивилась крізь вікно, на заметіль, що замітала асфальт і думала про одне — завтра.

Заручини. Мої заручини.

Я ніколи не мріяла про принца, але точно не уявляла собі це так. Коли три місяці тому батько спокійно заявив, що знайшов мені чоловіка, я спочатку навіть не зрозуміла. Потім — не повірила. А далі… почалося пекло.

Я протестувала. Кричала, плакала, голодувала, тікала. Але що може зробити вісімнадцятирічна дівчина, коли її життя розписане по пунктах, як звіт у офісному файлі?

Він замикав мене у кімнаті, позбавляв телефону, погрожував, кричав, штовхав, навіть бив… І найстрашніше — я до цього звикла.

Мій брат Артем нічого не знав. Я сказала йому лише про нареченого, не більше. Він і так був по шию в батькових маніпуляціях і, нарешті, вирвався. Я не мала права тягнути його назад у цей морок. А Яна — його колишня — була мені єдиною близькою людиною крім брата, і я розповідала їй трішки більше. Але після розриву з Артемом вона зникла з мого життя.

І от я тут. Сама. В ресторані, якого я навіть не знаю назви. З очима, що печуть від сліз.

Завтра все зміниться. Назавжди. А я так нічого й не змогла вдіяти.

Я сиділа тут уже майже годину. Просто… не могла змусити себе повернутися додому. Там мене чекала тиша, з якої сочилась загроза. Там був він — батько, з переконаною впевненістю, що я його власність. І завтра він влаштує шоу, на якому я стану головною героїнею без права вибору.

Ковток холодної кави, гіркий присмак на язиці, ще гіркіший — в грудях.

— Привіт, красуне, — голос увірвався в мої думки, як постріл.

Я здригнулась. Повернула голову — й серце стиснулось.

Біля мене стояв хлопець десь років за двадцять. Упевнена посмішка, нахабний блиск в очах. Інший уже сидів на сусідньому стільчику, нахилившись ближче. Обидва — явно не ті, з ким хочеться мати справу.

Я відразу відчула, як усе в мені напружилось. Тривога прорізала всередині холодну лінію, що швидко переросла в паніку.

— Сама тут? — той, що сидів, сперся ліктем на стіл, розглядаючи мене так, ніби я — меню.

— Не хочу розмовляти, — тихо відповіла я, намагаючись не дивитись їм у вічі.

— Та не бійся, ми ж не кусаємось, — засміявся інший. — Може, підемо звідси? Є одне цікаве місце, тобі сподобається…

— Ні, — відповіла я голосніше й рішучіше, ніж очікувала від себе. — Я чекаю на людину.

Це була неправда. Але раптом допоможе.

— Справді? — знову сміх. — Ну то зачекай з нами. Ми веселі хлопці.

Я хотіла піднятись і піти, але той, що сидів ближче, раптом схопив мене за руку.

— Куди ж ти, лялечко?

— Відпустіть мене! — прошепотіла я, намагаючись висмикнутись. Серце калатало, руки похололи, дихати ставало важко.

Вони не сміялись більше. Обличчя стали серйознішими. Один — той, що стояв — подивився на іншого, і той кивнув.

— Пішли. Проведемо тебе, раз ти сама не хочеш.

Я не встигла нічого зробити. Один з них сильно стиснув мені зап’ястя й потягнув до виходу. Я озирнулась — люди в залі займались своїми справами, ніхто нічого не помітив. Мене повели швидко, рішуче, і в той момент я не могла ні закричати, ні вирватись. Паніка скувала кожен м’яз.

Двері ресторану — поруч. І я була одна. Повністю. Зовсім одна.

Ми вийшли на вулицю, і мороз одразу вдарив у обличчя. Але я його майже не відчула. Шок паралізував мене. Я не відразу зрозуміла, що мене кудись ведуть. Рука пекла від їхнього хвату, а ще я відчула як рука іншого — нахабно ковзнула по моїй спині.

— Нічого собі, яка ніжна, — пробурмотів один, а інший захихотів у відповідь.

Їхні голоси були глухими, ніби з підводи. Я нічого не чула, тільки лунке серцебиття у вухах і своє дихання — різке, хапливе.

Кілька кроків, і я побачила: машина. Чорна, блискуча, чекає з увімкненими фарами. Стояла вона зовсім поруч, метрів за десять від входу в ресторан. Я здригнулась.

У голові раптом промайнула картинка — саме в той момент, коли ми відходили від дверей, на узбіччі зупинився інший автомобіль. Я не звернула уваги — але хтось там був. Можливо, це мій шанс. Можливо, єдине, що залишилось.

Я вдихнула на повні груди, знайшла у собі останній крихкий уламок сили й смикнулася.

— ВІДПУСТІТЬ! — вигук вирвався раптово, дикий, істеричний, мов у загнаної тварини. Я вдарила одного ліктем у бік і почала вириватися.

— Та заткнись! — прошипів один, схопив мене сильніше. Інший прикрив мені рот долонею, різко й грубо, майже задушливо.

Сльози залили очі, і я задихалась. Мене тягнули, штовхали. Всього кілька кроків — і все. Кінець.

Я не знала, що буде далі, але точно знала — краще б я лишилась вдома. Краще б змирилась. Краще б погодилась на ті кляті заручини.

Я вже майже здалась. І саме в ту мить — пролунав голос.

Чоловічий. Спокійний. Низький. Але такий, що пронизав наскрізь.

— Відпустіть її.

Вони обернулись. І я — разом із ними. Хоч і майже нічого не бачила крізь сльози.

Перед нами стояв чоловік.

Темне волосся. Стриманий вираз обличчя. Суворий погляд. Костюм. Темне пальто. Виглядав не просто рішуче — небезпечним. Хижак серед вуличних псів.

Я не знала, хто він. Але саме в цю секунду — я вірила, що він мене врятує.

Бо в його очах не було ані краплі сумніву. І, здається, жодного шансу на компроміс.

— Йди собі, мужик, — голос одного з них хрипів, але був сповнений нахабства. — Це моя дівчина, ми просто посварились. Все нормально.