Розділ 1

Сьогодні погода була похмура, йшов дощ, але Єві це навіть подобалося. Вона йшла містом, і вже скоро мав настати вечір.
Раптом у небі з’явилося щось дивне — напис, що завис прямо між хмарами:
“Ти маєш бути не тут”.
Єва зупинилася.
Вона не одразу зрозуміла, чи це їй здається. Але слова не зникали. Вони ніби були частиною неба — неправильні, чужі, неможливі.
— Що за… — прошепотіла вона.
І в ту ж мить вітер різко піднявся.
Сильний. Різкий. Такий, що змусив її заплющити очі.
Світ навколо зламався.
Коли Єва відкрила очі, дощу вже не було.

Вулиці не було.
Людей теж.
— Де я… — видихнула вона.
І тоді вона її помітила.
Жінка стояла трохи осторонь, ніби чекала.
— Ти хто? — різко запитала Єва.
— Мене звуть Єва, — спокійно відповіла жінка.
Єва завмерла.
— Що?
Жінка не пояснила. Лише дивилася так, ніби все вже вирішено без неї.
— Ходімо до графині. Поясниш їй.

Будинок графині був холодним і надто тихим.
— Ваша світлосте, тут незнайомка була у вашому саду, — сказала жінка.
Графиня навіть не підняла очей від газети.
— Крадійка?
— Ні, я не крадійка. Мене приніс вітер, — швидко сказала Єва.
Тиша.
Графиня повільно опустила газету.
— Як таке може бути? — у її голосі прозвучала глузлива недовіра.
— Може, ти хотіла роздивитися тут усе, щоб уночі привести грабіжників? Чи, може, хотіла артефакти вкрасти?
— Я нічого не хотіла! Я була в місті!
Графиня холодно дивилася на неї.
— Отже, Жер’єно, клич жандармів. Хай вони розбираються з нею.

Єва відчула, як серце впало вниз.
Жер’єно вже зробила крок до дверей.
І вперше за весь час Єва зрозуміла: це місце не збирається їй вірити.