23.

Вадим.

Усі вихідні я боровся із собою. Два дні, які зазвичай належали спорту, плануванню чи просто відпочинку, перетворилися на суцільну, виснажливу одержимість однією жінкою. Яною.

Я звик усе контролювати: свій бізнес, своє життя, свої емоції. Але варто було згадати п'ятничний вечір, як мій ідеальний самоконтроль розсипався на друзки. Її смак, тепло її шкіри, те, як вона відгукнулася на мій поцілунок у напівтемряві салону авто. Це мало бути просто спалахом, помилкою, яку легко залишити в минулому. Натомість це стало іскрою, що розпалила всередині пожежу. Вона — моя підлегла. Це порушувало всі мої власні правила. Але з кожною годиною я розумів усе чіткіше: мені плювати на правила.

У понеділок зранку я відправив той електронний лист з документами о дев'ятій, щоб зайняти її мозок, щоб вона не мала часу думати ні про що, крім роботи. І, можливо, щоб мати нагоду викликати її до себе в кабінет.

Я протримався до обіду. Сидів за своїм масивним столом, дивився у монітор, але замість графіків та звітів бачив її обличчя. Зрештою, терпіння увірвалося. Я підвівся і різко відчинив двері своєї приймальні. Я хотів побачити її. Хотів зловити її погляд і зрозуміти, чи зводить її з розуму цей понеділок так само, як і мене.

Коли я побачив Яну, мій пульс пришвидшився. Строгий чорно-білий костюм, ідеально зібране волосся, зосереджене обличчя. Вона вибудувала навколо себе глуху стіну професіоналізму, і це заводило ще більше. Я зробив крок до її столу, збираючись зруйнувати цю броню одним словом, одним поглядом.

А потім мій погляд зачепився за неї. Червона троянда. На її столі.

Секунду я просто дивився на квітку, не вірячи власним очам. А потім мене накрило. Це були гнів та лють, які я ледве контролював.

Мій мозок, звиклий аналізувати та вирішувати бізнес-проблеми за долю секунди, спрацював миттєво. Я згадав життєрадісного Артура із техвідділу. Бо тоді я бачив з нею лише його. Більше нікого, адже ніхто інший не привертав її уваги.

Бажання схопити цю квітку, зламати її ідеально рівне стебло і жбурнути в смітник було неймовірно сильним. Але я — не імпульсивний хлопчисько. Звільняти його через ревнощі — занадто очевидно і непрофесійно. Моя лють трансформувалася в холодний, розважливий план. Наша філія у Львові якраз потребувала спеціаліста для модернізації серверів. Тривале відрядження. А можливо, і повноцінне переведення. Сьогодні ж дам вказівку HR-відділу підготувати наказ. Хлопець поїде будувати кар'єру в інше місто — подалі від мого головного офісу. І подалі від моєї жінки.

Якимось дивом мені вдалося взяти свої емоції під контроль. Я натягнув на себе звичну маску генерального директора — холодного, вимогливого і безжального. Мій голос прозвучав як крижана сталь, коли я запитав про документи. Я бачив, як вона здригнулася від цієї різкої зміни, як її очі розширилися, але не міг дозволити собі пом'якшити тон.

Залишок дня перетворився на тортури. Я чекав п'ятої вечора. Коли рівно о сімнадцятій двері мого кабінету відчинилися і вона зайшла, притискаючи теку до грудей, я відчув, як напруга нарешті відпускає.

— Проходьте, Яно Петрівно. Сідайте, — сказав я, навмисно розбиваючи офіціоз цим владним «сідайте».

Вона поклала документи на стіл. Її погляд був обережним, але в ньому палала та сама іскра, яку я бачив у п'ятницю. Я переглянув папери лише для вигляду, бо насправді єдине, що мене зараз цікавило, — це як швидко ми зможемо вийти з цього кабінету.

Я вирішив відвезти її у своє особливе місце. Мені потрібно було розставити всі крапки над «і». Я збирався сказати їй прямо: ігри закінчилися, і я не збираюся ділити її ні з ким.