22.

Друга половина дня злилася для мене в один суцільний потік тексту. Я тільки й робила, що перекладала документи не дозволяючи собі відволікатися ні на власні думки, ні на ту нещасну червону троянду, яку зрештою сховала за монітором. Специфічні юридичні терміни, багатоповерхові формулювання контрактів та дрібний шрифт додатків поглинули мене з головою.

Коли я поставила останню крапку і натиснула комбінацію клавіш для збереження файлу, мої очі вже нестерпно пекли від напруги. Я відкинулася на спинку крісла і шумно видихнула, розминаючи затерплу шию.

Погляд мимоволі ковзнув до цифрового годинника в нижньому правому куті екрана. 16:55.

Час пролетів настільки швидко й непомітно, що я ледь не втратила лік часу. Залишалося всього п'ять хвилин до моменту, коли я мала покласти виконану роботу на стіл генерального директора. Відправивши файли на друк, я підвелася і підійшла до принтера. Тихе гудіння апарату і рівномірне шурхотіння паперу лунали в тиші мого кабінету.

Я збирала ще теплі аркуші, відчуваючи легкий запах тонера, і з кожною секундою мій пульс невблаганно пришвидшувався. Ранкова сцена стояла перед очима так чітко, ніби це сталося хвилину тому: його крижаний тон, жорсткий погляд і та миттєва, нищівна хвиля чистих ревнощів, яку він не зміг приховати, побачивши квітку.

«Зберися, Яно. Ти просто йдеш здавати звіт», — подумки наказала я собі, акуратно скріплюючи документи та вкладаючи їх у строгу фірмову теку.

Підійшовши до невеликого дзеркала, я швидко поправила ідеально гладкий пучок волосся, переконалася, що макіяж не втратив своєї холодної свіжості, і зробила глибокий вдих, наповнюючи легені повітрям.

Притиснувши теку до грудей, я вийшла зі свого кабінету і впевненим кроком попрямувала до масивних дубових дверей. Залишалося рівно дві хвилини до п'ятої.

Коротко постукавши, я натиснула на холодну металеву ручку і зробила крок усередину. Тихо зачинивши за собою двері, я так і залишилася стояти біля них, не наважуючись пройти далі.

У просторому кабінеті пахло дорогою кавою і тим самим терпким кедром. Вадим Сергійович неквапливо відірвав погляд від монітора і подивився на мене. Він уже не здавався таким похмурим та розлюченим, як вранці. Напруга в його плечах трохи спала, але темні очі все одно випромінювали магнетичну владність.

Він повільно вказав жестом на шкіряний стілець навпроти свого столу, і його низький, оксамитовий голос порушив тишу:

— Проходьте, Яно Петрівно. Сідайте.

Я підійшла до столу та сіла на стілець. На дерев'яних від хвилювання ногах підійшла ближче, опустилася на краєчок стільця і поклала чорну теку перед ним.

— Перекладений пакет документів, що прийшов сьогодні електронною поштою, — мій голос прозвучав на диво рівно.

Вадим підняв голову. Наші погляди зустрілися. Це тривало лише мить, але в цій миті було стільки прихованого вогню і невисловлених слів, що я мимоволі затамувала подих. Повітря між нами вмить стало густим і гарячим.

Він розірвав зоровий контакт першим. Взявши теку, його довгі, сильні пальці швидко перегорнули кілька сторінок.

— Добре, наче все є, — спокійно промовив він, закриваючи документи. — Завтра детально ознайомлюся. А зараз у нас є справи, Яно Петрівно. Тому збирайтеся.

Я розгублено кліпнула, міцніше стиснувши руки на колінах.

— Це знову «перемовини»? — обережно спитала я, відчуваючи, як від однієї згадки про п'ятничний вечір і салон його авто щоки починає обпалювати рум'янець.

Губи Вадима ледь помітно сіпнулися, перетворюючись на легку, інтригуючу усмішку, яка не обіцяла мені нічого спокійного.

— Ні, Яно. Але побачите, — його тон не терпів жодних заперечень. — Зустрінемося біля входу в офіс за 15 хвилин.

— Гаразд, — я тихо видихнула, розуміючи, що сперечатися марно.

Підвівшись, я відчула його погляд, який ковзнув по моїй фігурі, і, намагаючись зберегти залишки професійної гідності, швидко вийшла з кабінету.

Повернувшись на своє робоче місце, я почала збирати речі. Кинула телефон до сумки, поспішно вимкнула комп’ютер та попрямувала до виходу, гублячись у здогадках, куди саме він зібрався мене везти цього разу.