21.

Робота завжди була моїм найкращим порятунком від будь-якого стресу. Занурившись у складні контракти, специфічні юридичні терміни та нескінченні рядки тексту, я змогла хоча б на кілька годин вимкнути емоції. Час пролетів непомітно. Тихий стукіт моїх пальців по клавіатурі став єдиним звуком у приміщенні.

Ближче до обідньої перерви, коли я вже майже переконала себе, що цей день пройде спокійно, двері мого кабінету відчинилися. Я завмерла, не відриваючи погляду від монітора, хоча серце миттєво пропустило удар. У кабінет увійшов Вадим Сергійович, без стуку та попереджень, як справжній власник.

Він неквапливо підійшов до мого столу. Я повільно підняла голову, зустрічаючись із його поглядом. Він був в ідеально скроєному темно-синьому костюмі, який бездоганно йому пасував. Його темні очі уважно вивчали моє обличчя. У цьому погляді читалося щось важке, небезпечне, але водночас глибоко особисте. Він явно зайшов не заради робочих питань. Він збирався заговорити про п'ятницю.

Він зробив глибокий вдих, ледь нахилився над моїм столом, спираючись на нього кісточками пальців, і його губи розімкнулися.

Але раптом його погляд ковзнув убік. Вадим побачив червону троянду, яку я залишила на самому краю столу.

Час ніби зупинився. Погляд Вадима завмер на оксамитових пелюстках лише на якусь частку секунди, але цього вистачило. Я побачила, як напружилася його щелепа, як ледь помітно здригнулися жовна, а в очах спалахнув холодний, безжальний і абсолютно хижий вогонь. Це були чисті, неконтрольовані ревнощі, які він миттєво задушив у собі.

Коли він знову подивився на мене, переді мною стояв не той чоловік, який цілував мене в напівтемряві салону авто. Переді мною стояв холодний, безкомпромісний генеральний директор Дробиш.

Він випростався, повертаючи собі ідеальну поставу, і заклав руки в кишені брюк.

— Добрий день, Яно Петрівно, — його голос пролунав настільки різко і крижано, що в мене по спині пробіг мороз. Жодної тіні емоцій. Лише чистий професійний тон. — Що з пакетом документів від наших іноземних партнерів? Тим, який я переслав вам на електронну пошту сьогодні о дев’ятій ранку.

Я видихнула, намагаючись впоратися з раптовою зміною його настрою.

— Добрий день, Вадиме Сергійовичу. Я якраз працюю над ним, — мій голос прозвучав трохи тихіше, ніж я планувала, але я швидко взяла себе в руки, вирівнявши спину. — Половина договорів уже перекладена. Зважаючи на обсяг і юридичну специфіку, повний пакет буде на вашому столі до кінця робочого дня.

— До п'ятої вечора. Не пізніше. Чекатиму вас разом з документами, — промовив він, свердлячи мене своїм темним поглядом, у якому зараз не було нічого, крім суворої вимогливості. — І сподіваюся, ваша зосередженість на робочих обов'язках не постраждає через сторонні предмети на робочому місці.

Він кинув останній, нищівний погляд на нещасну квітку, розвернувся і швидким, різким кроком попрямував геть із кабінету, залишивши мене наодинці з шаленими ударами серця.

Щойно настала обідня перерва, я швиденько пішла до офісної їдальні, щоб хоч трохи змінити обстановку. Там пахло так смачно, що аж слинки текли. Взявши собі легкий гарнір, запечену рибу та склянку гранатового соку, я знайшла вільний столик.

Спокійно обідаючи, я блукала десь у власних думках і зовсім не помітила, як до мене підійшла Ірина Андріївна.

— Смачного, Яно, — пролунав її рівний голос. — Не заперечуєш, якщо я складу тобі компанію?

Я здригнулася, виринаючи з роздумів, і поспішно кивнула:

— Доброго дня. Ні, звісно, сідайте.

Ірина Андріївна поставила свою тацю на стіл і опустилася на стілець навпроти. Кілька хвилин ми їли в тиші, яку вона порушила першою.

— Яно, я хотіла поговорити з тобою не як керівник, а просто по-людськи, — вона відклала виделку й уважно подивилася на мене. — Я хочу вибачитися за ту перевірку в твій перший робочий день. Розумію, це був великий обсяг роботи, але я хотіла лише показати, що в нас шалений ритм. Ти чудово з усім впоралася.

— Дякую, — я трохи розгубилася від такої відвертості, але відповіла спокійно. — Я розумію, що це просто ваша робота. Все гаразд.

— Рада це чути, — вона ледь помітно всміхнулася, і її погляд став трохи теплішим. — Знаєш, колектив у нас непростий, та й навантаження серйозне. Тому, якщо тобі знадобиться будь-яка допомога чи підтримка — не соромся звертатися. Двері мого кабінету завжди для тебе відчинені.

— Звісно, Ірино Андріївно.

Потім ми мовчки доїли наш обід та повернулися до роботи.