20

Ранок Понеділка.

Я не спала, коли о сьомій ранку екран телефону засвітився, нагадуючи про підйом. Понеділок. Мій дводенний перепочинок офіційно добіг кінця. Ховатися більше не було сенсу — доведеться дивитися в очі реальності.

Я повільно сіла на краю ліжка. Холодне повітря кімнати змусило шкіру вкритися сиротами. Усередині все стискалося від напруги, але я не збиралася здаватися емоціям.

Я попрямувала у ванну. Спочатку ввімкнула гарячу воду, дозволяючи парі розслабити м'язи, а потім різко перемкнула на холодну — цей крижаний контраст змив залишки сну і змусив мозок працювати чітко. Ретельно почистивши зуби м'ятною пастою, я пішла на кухню. Апетит був відсутній геть-чисто, але я змусила себе з'їсти кілька ложок легкої вівсянки з горіхами, розуміючи, що попереду дуже довгий і нервовий день.

Повернувшись до дзеркала, я почала наносити макіяж. Сьогодні мені потрібна була маска абсолютної впевненості. Ідеально рівний, матовий тон шкіри, чітко промальовані графічні стрілки, які робили погляд холодним і виразним, та крапля стриманої нюдової помади. Волосся я зібрала в ідеально гладкий, тугий пучок на потилиці — жодної вибитої волосинки чи натяку на легковажність.

Відчинивши шафу, я кілька хвилин роздивлялася свій гардероб, згадуючи поради Ані. Мій вибір зупинився на суворому діловому образі, який мав стати моєю бронею. Я одягнула білосніжну шовкову блузу, застебнувши її на всі ґудзики аж до комірця, та класичну чорну спідницю-олівець із завищеною талією, що ідеально підкреслювала фігуру, але не дозволяла нічого зайвого. Доповнив образ приталений вугільно-чорний жакет із гострими лацканами та класичні туфлі-човники на високих шпильках. Поглянувши у дзеркало, я побачила ідеального фахівця: холодну, зібрану та неприступну Яну Петрівну.

Дорогою до офісу я зазирнула у свою улюблену кав'ярню біля бізнес-центру. Взявши великий стаканчик гарячого, міцного американо без цукру, я обхопила його обома руками. Гіркуватий, насичений аромат кавових зерен трохи заспокоїв тремтіння в пальцях.

Зробивши глибокий вдих перед скляними дверима нашого офісного центру, я пройшла турнікети і піднялася ліфтом на свій поверх. Знайомий гул голосів, стукіт клавіатур та запах дорогого паперу зустріли мене звичним робочим ритмом. Я впевнено відбивала крок підборами по м'якому ковроліну, прямуючи до свого робочого місця перед приймальнею генерального директора. Двері його кабінету були щільно зачинені.

Я підійшла до свого столу і раптом завмерла. Стаканчик з кавою ледь не вислизнув із моїх рук.

На ідеально чистій поверхні мого робочого столу, прямо по центру, лежала одна-єдина, бездоганна троянда глибокого, майже чорно-червоного кольору. Її оксамитові пелюстки контрастували з білим пластиком столу, а довге міцне стебло було ретельно позбавлене всіх шипів.

Серце миттєво зірвалося на шалений галоп. Тремтячими пальцями я поставила каву і потягнулася до квітки. Під її листям ховалася маленька, лаконічна біла листівка з цупкого картону.

На ній акуратним, розбірливим почерком було написано:

«Щоб цей понеділок з самого ранку став трохи приємнішим. Вдалого дня!».

Я шумно видихнула, відчуваючи, як тугий вузол паніки в грудях трохи слабшає. Усю дорогу сюди я готувала себе до напруженої зустрічі з Вадимом, очікувала на його владний тиск чи якісь натяки на п'ятницю, а натомість отримала милий, хоч і дуже несподіваний жест уваги.

Сівши в крісло, я увімкнула комп’ютер. «Ти прийшла сюди працювати, Яно. Ніяких службових романів», — подумки наказала я собі, силоміць заганяючи емоції на задній план. Я відкрила корпоративну електронну пошту, де вже висіло кілька десятків нових листів із прикріпленими файлами. Відкривши перший-ліпший договір, я втупилася в текст, змушуючи свій мозок зосередитися виключно на англійських термінах, юридичних формулюваннях та сухих абзацах паперів. Хоча тонкий, ледь вловимий аромат троянди вперто нагадував про те, що спокійне життя в цьому офісі мені більше не світить.