19.

Я на мить замовкла. Зробила вигляд, що серйозно обмірковую його пропозицію, хоча чітка й беззаперечна відповідь пульсувала в голові ще до того, як він закінчив фразу.

Навколо нас вирував величезний торговий центр: з невидимих динаміків лилася якась нав'язлива ритмічна поп-мелодія, переплітаючись із гулом сотень голосів, а жорсткі ручки паперових пакетів уже почали неприємно врізатися в пальці. Я дивилася в ці знайомі темні очі, які колись змушували мене писати дурні наївні вірші та не спати ночами, і не відчувала абсолютно нічого. Ні найменшої іскри. Ні трепету. Лише легку втому та нестерпне бажання якнайшвидше закінчити цю незручну розмову.

Андрій з минулого виявився лише блідою копією, слабкою тінню порівняно з тим шаленим, нищівним ураганом на ім'я Вадим, який увірвався в моє життя вчорашнього вечора.

— Вибач, Андрію, але не вийде, — я ледь помітно похитала головою, видавивши з себе ввічливу, проте абсолютно прохолодну усмішку.

Краєм ока я помітила, як Аня завмерла. Вона явно не очікувала від мене такої категоричної відповіді. Але я не хотіла гратися чужими почуттями чи давати марні надії, коли я нічого до нього не відчувала. Андрій назавжди залишився там — у минулому. У тих наївних дівочих думках і рядках, що давно піддалися нищівному полум’ю.

Я досі чітко пам’ятала той день. Знаходячи в гостях у бабусі в селі, я вирвала списані аркуші з блокнотом і кинула їх у розпалену піч. Я стояла і дивилася, як полум’я поглинає мої вірші, як папір чорніє і скручується. Я вдихала гіркуватий запах диму і відчувала, як разом із тими сторінками випалюю із себе нерозділені почуття. Після того дня я з головою поринула в навчання, вибудувавши стіну між собою та ілюзіями. Усе в житті має ставатися у свій час. Його час давно минув. Тепер я — інша Яна.

Фірмова, самовпевнена усмішка на обличчі Андрія здригнулася і повільно згасла. Він злегка нахмурився. Здається, він зовсім не очікував почути настільки швидку відмову від дівчини, яка ще кілька років тому дивилася на нього із неприхованим, майже щенячим захопленням.

— Гаразд... Але якщо раптом передумаєш то мій номер є в Ані.

Він підморгнув, намагаючись зберегти залишки невимушеності, коротко кивнув моїй подрузі й, розвернувшись, повільно розчинився в натовпі.

Тільки-но він зник, я повільно перевела погляд на подругу. У неї є його номер? Мозок миттєво склав пазли докупи.

— Аню, зізнавайся. Ти вирішила перекваліфікуватися на сваху? — я примружила очі, буравлячи її поглядом. — Це все надто схоже на дешеву теорію змови. Випадкова зустріч у величезному молі? Серйозно?

— Нічого такого, Яно! — Аня зніяковіло переступила з ноги на ногу, відводячи погляд. — Ми просто днями раптово перетнулися в місті, трохи поговорили. То я і бовкнула випадково, що на вихідних ми будемо тут на шопінгу. Та й узагалі! Я думала, ти будеш стрибати до стелі, зустрівши своє перше кохання.

— З чого ти взяла, що я маю радіти? — я втомлено видихнула. — Аню, це не те солодке кіношне перше кохання з метеликами в животі. Це перше нерозділене кохання. Я залишила його в минулому. Тому, будь ласка, залиш ці свої спроби звести нас, інакше ми дуже серйозно посваримося.

Подруга винувато опустила плечі, зрозумівши, що справді перегнула палицю.

— Гаразд-гаразд, здаюся, — вона підняла руки вгору на знак примирення. — Я більше не буду лізти у твоє особисте життя, чесно. Тільки не дуйся на мене, добре? Тим паче я знаю, де на цьому поверсі продають твоє улюблене лимонно-шоколадне морозиво. Я пригощаю.

— Не буду дутися, якщо пообіцяєш більше ніколи так не робити.

— Обіцяю! Більше не буду. А тепер мерщій їсти морозиво.

Ми знайшли невелике кафе. Контрастний смак — освіжуюча кислинка лимона в поєднанні з густим, гіркуватим темним шоколадом, що повільно танув на язиці — остаточно розрядив напругу між нами.

Доївши десерт, ми викликали таксі, завантажили наші покупки і поїхали до Ані. Того вечора я вирішила залишитися в неї на ночівлю. Ми замовили піцу, сиділи прямо на підлозі її поки що незібраної кімнати, пили трав'яний чай і говорили про все на світі, старанно оминаючи теми чоловіків та офісу. Це був саме той теплий, безпечний острівець дружби, якого я так потребувала.

Недільний ранок почався з аромату міцної кави та амбітного плану: спакувати майже всі речі Ані в картонні коробки.

Робота кипіла. Кімната наповнилася гучним, різким хрускотом широкого прозорого скотчу та легким пилом, що танцював у променях ранкового сонця. Ми розклали на ліжку цілу гору одягу. Я акуратно сортувала светри, відчуваючи під пальцями м'якість вовни та кашеміру, складала їх у рівні стопки й ховала на дно великих коробок.

Аня періодично натрапляла на якісь старі, забуті речі — чи то кумедний капелюх із студентської вечірки, чи то старий знімок — і ми знову зривалися на сміх, поринаючи у спогади. Повітря пахло картоном, старими книгами та квітковими парфумами.

Ця фізична, монотонна праця неймовірно заспокоювала. Я заклеювала чергову коробку маркером, виводячи на ній «Посуд. Обережно!», і ловила себе на думці, що вперше за вихідні почуваюся легко. Страх перед понеділком трохи притупився.