18.

Ми з Анею ще певний час посиділи за столиком, допиваючи каву, а потім, як і планували, вирушили на шопінг. Яскраве світло вітрин, легка фонова музика та безперервний гул сотень голосів — метушня величезного торгового центру чудово допомагала відволіктися від власних думок. Ми весело перебирали речі на полицях і врешті-решт купили для Ані смішні пухнасті капці у вигляді білих єдинорогів та неймовірно ніжну шовкову піжаму глибокого кольору морської хвилі, тканина якої приємно і прохолодно ковзала під пальцями.

Обвішані фірмовими паперовими пакетами, ми просто неспішно йшли широким світлим коридором молу. Аня натхненно розповідала якусь чергову кумедну історію з життя свого офісу, активно жестикулюючи вільним зап'ястям. Ми так щиро реготали, що я навіть не одразу звернула увагу на високу чоловічу постать, яка несподівано виринула з натовпу просто перед нами.

— Яно? Аню? Оце так зустріч!

Я різко завмерла, ледь не випустивши пакети з рук. Залишки сміху застрягли десь у горлі. Переді мною стояв Андрій. Той самий Андрій з університету, за яким я колись таємно зітхала.

Час явно пішов йому на користь: він змужнів, розправив плечі, а замість звичних студентських розтягнутих толстовок на ньому було стильне чорне пальто, яке ідеально підкреслювало фігуру. Його русяве волосся було злегка розкуйовджене, а на губах грала та сама фірмова, трохи самовпевнена усмішка, яка раніше змушувала моє серце битися швидше.

— Андрію! Привіт! — Аня першою продовжила розмову.

— Привіт, — мій голос прозвучав трохи хрипко. Я поспішно відкашлялася і спробувала надати своєму обличчю максимально спокійного, байдужого вигляду. — Давно не бачилися.

— Дуже давно, — його темні очі зупинилися на мені, і я відчула, як він уважно, з неприхованим інтересом вивчає моє обличчя. — Ти чудово виглядаєш, Яно. Стала ще вродливішою, ніж я пам'ятаю.

— Дякую, — я ввічливо кивнула, відчуваючи легку незручність від цього прямого погляду. — Ти теж змінився. Роки йдуть на користь.

— Намагаюся тримати форму, — він легко засміявся, а потім перевів погляд на наші покупки. — Готуєтеся до зміни гардероба? Чи просто суботній релакс дівчат?

— І те, і інше, — швидко втрутилася Аня, її очі так і бігали між нами. — Я переїжджаю до хлопця, тож оновлюю домашній гардероб. А Яна просто складає мені компанію. Вона в нас тепер серйозна перекладачка, працює у великій, престижній компанії.

Я кинула на подругу короткий вбивчий погляд, подумки обіцяючи їй розплату за цю непотрібну рекламу. Андрій тим часом зробив крок ближче до мене. Тонкий аромат його парфумів — щось свіже, з легкими нотками цитрусу — торкнувся мого носа. Але, на мій власний подив, він не викликав жодного щему в серці чи метеликів у животі. Я мимоволі, на рівні підсвідомості, порівняла його з важким, п'янким і терпким ароматом кедра, який належав зовсім іншому чоловікові. І порівняння було не на користь Андрія.

— Серйозна компанія? — Андрій не зводив з мене очей, його голос став трохи нижчим. — Я, до речі, щойно повернувся в місто назовсім. Налагоджую старі зв'язки та намагаюся не загубити тих, хто справді важливий.

Він зробив коротку паузу, ніби даючи мені час прочитати його відвертий натяк.

— Яно, я був би дуже радий якось випити з тобою кави. Тільки вдвох. Поговорити про життя, згадати універ. Що скажеш? Скажімо, на наступному тижні?

Я розгублено закліпала віями, міцніше стиснувши ручки пакетів. Усе навколо розвивалося занадто швидко. Ще вчора моїм головним болем були нові робочі обов'язки, потім з'явився Артур зі своїм фліртом, за ним — Вадим Дробиш зі своїм божевільним, палким поцілунком, а тепер ще й Андрій. Стоїть посеред торгового центру і пропонує побачення. Моє життя остаточно перетворилося на якийсь хаос.