17.

Поки Ані ще не було, я підійшла до нашого улюбленого столика біля панорамного вікна й опустилася в м'яке велюрове крісло. Сонячне проміння м'яко гріло крізь скло, а навколо панував затишний гул голосів та мелодійний брязкіт порцелянових чашок. Вже за кілька хвилин важкі скляні двері кав'ярні відчинилися, впускаючи всередину подих теплого вуличного повітря, і до залу буквально залетіла Аня. Вона сяяла такою щирою, широкою усмішкою, ніби щойно виграла головний приз у лотереї. Хутко підійшовши до столика, подруга з полегшенням опустила на стілець свою сумочку та грайливо підморгнула мені.

— Привіт! О, ти вже тут! Страшенно рада тебе бачити, Яно, — випалила вона, залишаючи мене в легкому подиві від свого надто піднесеного настрою.

— Привіт, Аню! Ти аж сяєш, — усміхнулася я у відповідь.

Подруга, як і обіцяла, швиденько збігала до барної стійки й повернулася з двома великими порціями гарячого лате та крафтовим паперовим пакетом. Від нього линув неймовірний, запаморочливий аромат ванілі, вершкового масла та свіжої випічки. Коли пухкі, ще теплі шоколадні круасани опинилися на тарілках, я миттєво відламала шматочок. Листкове тісто приємно хрустіло під пальцями, а гаряча шоколадна начинка солодко танула на язиці. Оскільки зранку в моєму шлунку не було ні крихти, я буквально накинулася на їжу, запиваючи її густою, ніжною кавовою пінкою.

Аня здивовано вигнула ідеальну брову, спостерігаючи за моєю кулінарною атакою.

— Оце в тебе апетит, подруго... — в її очах спалахнули грайливі іскорки, а голос став підозріло вкрадливим. — Можливо, це все не просто так? Може, розповіси мені щось цікаве?

— Я просто зранку ще нічого не їла, от і все, — відмахнулася я, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки пашіти. Щоб перевести тему, я подалася вперед, спершись ліктями на прохолодну поверхню столу. — Ти краще розповідай, що в тебе там трапилося? Недаремно ж ти мене розбудила.

— Ну то слухай! — Аня натхненно заплескала в долоні, її очі заблищали від щастя. — Ми з Максом з’їжджаємося! Він сам це запропонував учора ввечері. Уявляєш? І тепер мені терміново потрібна твоя допомога.

— О Боже, Аню! Я така рада за вас! Це просто дивовижна новина, — я щиро обійняла подругу через стіл. — Звісно, я допоможу. Що саме потрібно робити?

— Зібрати мої незліченні речі, упакувати коробки, ну й докупити дещо для інтер’єру нашого нового гніздечка.

— Без проблем, допоможу, — відповіла я, а про себе з полегшенням подумала: «Це просто ідеально. За роботою та шопінгом я бодай на якийсь час відволічуся і не буду цілими днями прокручувати в голові Вадима».

Але Аня була б не Анею, якби не вміла розпізнавати мій стан за секунду. Вона зробила ковток лате, примружилася й уважно подивилася на мене.

— Так, з моїм щастям розібралися. А тепер давай про тебе. Яно, ти якась надто задумлива. Викладай, що вже у тебе встигло трапитися на цій роботі?

Я важко зітхнула. Приховувати щось від неї було абсолютно марною справою. Набравши в легені більше повітря, я тихим шепотом вивалила на неї все: і несподіване знайомство з Артуром із техвідділу, і ту показову сувору догану в кабінеті Дробиша, і фіктивну вечерю з партнерами в ресторані... І той божевільний поцілунок у напівтемряві машини біля мого під’їзду. Наприкінці розповіді мені здавалося, що моє обличчя горить так сильно, наче я перетворилася на яскраво-червоний помідор.

Аня вислухала це, затамувавши подих, а потім задоволено відкинулася на спинку крісла.

— Яно, це ж просто круто! На тебе одночасно запали два таких чоловіка, а ти сидиш тут і киснеш!

— Це тільки збоку здається, що круто, — жалюгідно заперечила я, нервово мнучи в пальцях паперову серветку. — А я почуваюся просто жахливо після цього поцілунку. Мене всю трясе. Спочатку бос читає мені нотації про субординацію лише через те, що я випила кави з колегою, а за кілька годин сам же порушує всі можливі кордони в машині. Як мені тепер дивитися йому в очі в понеділок?

— Ой, не накручуй себе, — махнула рукою подруга. — Тобі просто потрібно вибрати одного з них, почати будувати нормальні стосунки й припинити цей внутрішній самосуд.

— Аню, які стосунки? Ми з кожним із них ледве знайомі!

— І все ж таки, — Аня вперлася підборіддям у долоні, хитро дивлячись на мене. — Хто тобі подобається більше? Артур чи Вадим?

Це питання змусило мої думки остаточно заплутатися.

— Це занадто складне питання. Вони обидва абсолютно різні, як чорне та біле. Один — легкий, відкритий і простий, а інший... — я згадала важкий, палкий погляд Дробиша, — владний, непередбачуваний і занадто небезпечний. Та й узагалі, я зараз не хочу жодних стосунків! Давай не будемо про це, будь ласка. Я просто хочу побути в затишному невіданні хоча б ці вихідні.

— Гаразд, як скажеш, — примирливо підняла руки Аня. — Але ти ж сама розумієш, що рано чи пізно цей вибір зробити доведеться.

Ми мовчки продовжили їсти круасани, повільно допиваючи каву. Напруга в моїх плечах нарешті почала спадати, а солодкий шоколад трохи підняв настрій. Аня раптом здригнулася, згадавши щось важливе.

— О, ледь не забула! Яно, знаєш, кого я вчора бачила в центрі біля торгового комплексу?

— Кого? — абсолютно байдуже запитала я, витираючи пальці серветкою.

— Андрія. Того самого красунчика, за яким ти половину університету таємно зітхала і про якого мені постійно розповідала.

Я ледь не подавилася залишками лате від несподіванки.

— Теж мені новина, — я спробувала вдати абсолютну байдужість, хоча десь глибоко в грудях ворухнувся примарний спогад про минулі дівочі мрії. — Коли це було... Сто років тому. До того ж у нього серйозні стосунки з Аліною, у них там ледь не до весілля йшло.

— А от і ні, — Аня тріумфально посміхнулася, задоволена ефектом від своїх слів. — Вони розійшлися ще місяць тому. Мені загальні знайомі підтвердили. Він тепер абсолютно вільний, повернувся в місто. І, між іншим, коли питав про мене, дуже цікавився, як твої справи.