16.

Яна.

Того ж п’ятничного вечора, щойно я забігла до своєї квартири та зачинила за собою вхідні двері, я знесилено притулилася спиною до холодної поверхні дерева. Моє серце шалено калатало, відбиваючи гучний ритм десь у самісіньких скронях. Губи досі горіли від його поцілунку, а на шкірі ніби лишився фантомний, терпкий аромат кедра. Думки миттю накрили мене з головою: що це взагалі було? І навіщо ми так безглуздо порушили межі субординації?

Хоча,мушу зізнатися самій собі: мені сподобалося. До легкого тремтіння в колінах. Навіть попри те, що я чудово розуміла, які наслідки це може матиме для моєї подальшої роботи.

Зусиллям волі я змусила себе відірватися від дверей і заборонила собі думати про Вадима. Принаймні сьогодні. Я швидко попрямувала у ванну й увімкнула воду майже на максимум. Гарячі струмені обпікали шкіру, змиваючи фізичну напругу та намагаючись вгамувати хаос у голові. Вийшовши з душу, я натягнула улюблену м'яку піжаму, без сил впала на прохолодне ліжко і, остаточно виснажена емоційними гойдалками цього вечора, майже миттєво провалилася в сон.

Суботній ранок почався для мене з наполегливої вібрації телефону десь під подушкою. Я, ще не зовсім випірнувши зі сну, навмання провела пальцем по екрану, навіть не глянувши на ім'я абонента.

— Так, слухаю... — промовила я сонним, дещо захриплим голосом.

— Привіт, сонько! — у слухавці пролунав надто бадьорий і дзвінкий голос моєї найкращої подруги Ані, від якого я аж скривилася, ховаючись під ковдру. — Я здогадуюся, що ти ще спиш, але нам терміново треба зустрітися. Маю поділитися з тобою просто неймовірною радісною новиною!

— Гаразд, але чому в таку рань? — я заплющила очі, ховаючись від сонячних променів, що пробивалися крізь штори. — Сьогодні ж вихідний.

— Яно, яка рань? Уже майже обід! До того ж ти моя найкраща подруга і потрібна мені зараз, як ніколи.

— Якщо це щось несерйозне, і ти мене просто розбудила, бо тобі стало сумно, то начувайся, — пробурмотіла я, погрожуючи швидше для годиться. — Я заблокую твій номер. Назавжди.

— Та годі тобі бурчати, як та стара баба Клава з першого поверху, якій усе не так! — розсміялася Аня. — Давай, підіймайся вже. За годину зустрінемось на нашому місці. З мене кава.

— Велике лате і неодмінно з шоколадним круасаном, — висунула я свої умови, солодко потягуючись у ліжку. — Бо інакше я навіть не подумаю встати.

— Гаразд, шантажистко, домовилися.

— Тоді до зустрічі.

Я завершила телефонну розмову і нарешті сфокусувала погляд на екрані. Годинник показував за чверть дванадцяту. «Добряче ж я поспала...» — промайнуло в голові. Організм явно вимагав компенсації за вчорашній стрес.

Змусивши себе підвестися, я повільно попленталася до ванної кімнати. Щоб остаточно прокинутися, увімкнула ранковий контрастний душ — зміна крижаної та гарячої води змусила шкіру вкритися сиротами й миттєво вивітрила залишки сну. Далі все за звичним алгоритмом: чищення зубів, шум фена, легкий повсякденний макіяж.

Відчинивши шафу, я кілька секунд роздумувала. Погода за вікном обіцяла справжнє тепло, тож я зупинила свій вибір на короткій літній сукні малинового кольору з відкритими плечима. Легка тканина приємно торкнулася тіла, додаючи відчуття свіжості та легкості.

Вкинувши ключі та телефон до невеликої світлої сумки, я вийшла з квартири й попрямувала на метро. Місто вже жило своїм гучним вихідним ритмом. Занурившись у прохолоду підземки, я подолала свою частину маршруту, і вже через двадцять хвилин відчиняла скляні двері нашої улюбленої кав'ярні.

Знайомий аромат свіжозмелених кавових зерен і ванільної випічки миттєво залоскотав ніздрі. Я окинула поглядом затишний зал, залитий сонячним світлом, але Ані за нашим столиком біля вікна ще не було.