15.

Вадим.

Вадим стояв у цілковитій темряві вітальні своїх дворівневих апартаментів, спершись лобом на холодне панорамне скло. За вікном розкинулося нічне місто — безкрає море мерехтливих вогнів, яке зазвичай заспокоювало його, нагадуючи про масштаби його поглинання цим мегаполісом. Але сьогодні він не помічав цієї краси. Рукою він стискав склянку, де підталий лід тихо брязкав об кришталь, розбавляючи золотисту, пекучу рідину.

Він зробив повільний, затяжний ковток. Терпкий смак міцного напою обпалив горло, але очікуваного полегшення не приніс. Він не міг заглушити той хаос, що вирував у голові, і, що найгірше, не міг змити фантомний, солодкувато-м’ятний присмак її губ, який, здавалося, в’ївся в його власну шкіру.

Вадим роздратовано видихнув, звук вийшов схожим на рик пораненого звіра.

Контроль його бронею. Його способом виживання. Він викував його багато років тому, коли його попереднє життя розлетілося на тисячі гострих уламків. Тоді, коли Валерія — його перше та, як він колись думав, єдине кохання — пішла. Пішла не просто так, а до іншого. Чоловіка, який на той момент був успішнішим, багатшим і, що найболючіше, впливовішим за Вадима, який тільки-но починав будувати свій бізнес.

Саме тоді він зарікся відчувати. Буквально оселився на роботі, перетворивши офіс на фортецю. Для нього більше не існувало поняття «вихідний» чи «відпочинок». Була лише робота — виснажлива, цілодобова. Лише кілька годин на сон, щоб тіло не відмовило, і знову до справ. Так тривало пів року, поки компанія не перетворилася на злагоджений, безжальний механізм, який не потребував його постійної емоційної присутності.

Він навчився читати людей, як відкриті книги, безпомилково знаходити їхні слабкості та маніпулювати конкурентами. Жінки? Вони стали приємним, передбачуваним доповненням до його комфортного життя. Ірина та інші залишалися просто варіантами для приємного проведення часу. Вони знали правила: жодних зобов'язань, жодних почуттів, лише взаємне задоволення потреб на зручній дистанції. Після зради Лери Вадим присягнув собі ніколи більше не закохуватися, щоб ніколи більше не довелося збирати себе по шматках, глушачи душевний біль усе новими й новими склянками міцного напою, Іриною та іншими жінками. Лише холодний розрахунок.

Але сьогодні ввечері, у напівтемряві салону власного автомобіля, не зміг себе контролювати. Він піддався імпульсу, який виявився сильнішим за його волю.

Він відчув це ще під час їхньої першої, безглуздої сутички в холі. Тоді це здалося йому просто спалахом тваринного бажання, звичайним потягом до красивої, неприступної дівчини, як це бувало й раніше.

Але коли він відчув її тепло так близько, коли побачив, як розширилися її очі, і як у них замість очікуваного страху перед босом спалахнув дикий, магнетичний потяг у відповідь. Усі його раціональні плани полетіли під три чорти.

Він поцілував її, як чоловік, який усвідомив, що відчуває давно забуті почуття. Те, як вона мимоволі відповіла, як її тонкі пальці інстинктивно стиснули тканину його сорочки, вимагаючи більшого, просто звело його з розуму.

А потім вона втекла. Вибігла з машини, мов ошпарена, залишивши його наодинці з шаленим ритмом серця у вухах і майже фізичним бажанням вискочити слідом та наздогнати її.

— Дідько, — тихо, крізь зуби вилаявся Вадим у порожнечу вітальні, одним перекинутим рухом допиваючи вміст склянки. Рідина вогнем розлилася всередині, трохи притупляючи гостроту думок.

Він розумів, що перетнув межу, яку сам же й провів. Але, на свій подив, він не шкодував. Анітрохи. Глибоко всередині, за всіма шарами холодного розрахунку, визрівало дике, первісне усвідомлення: вона його. І цей факт одночасно лякав і п'янив дужче за будь-що.

Його бісив один лише спогад про того хлопчиська із технічного відділу, Артура, який так відкрито підбивав до неї клинці в холі. Власний напад ревнощів, такий нетиповий і безглуздий, змусив його стиснути кулаки. Вадим уже почав подумки прораховувати варіанти, як позбутися цього небажаного конкурента, перевівши його в інший філіал або завантаживши роботою так, щоб у нього не було часу навіть на дихання, не те що на флірт.

Його похмурі роздуми про межу між коханням і власністю різко перервав наполегливий, пронизливий звук телефону, що завібрував на скляній поверхні журнального столика.

Вадим нахмурився. Була пізня ніч — час, коли дзвонять або з добрими новинами з-за кордону, або з дуже поганими тут. Він підійшов і глянув на екран. Номер був невідомий, але він знав, хто це. Лисий. Один із тих ділків, які завжди перебували в «сірій» зоні бізнесу, займаючись сумнівними, а часто й відверто нелегальними схемами транспортування. Вадим уже неодноразово, жорстко та однозначно відмовлявся від співпраці з ним, але цей чоловік був, мов п’явка — не здавався і постійно шукав нові шляхи тиску.

Цей дзвінок зараз був зовсім недоречним, але ігнорувати його Вадим не міг. Він прийняв дзвінок.

— Слухаю, — коротко, наче кинув кістку собаці, промовив Вадим.

— Доброї ночі, Вадиме Сергійовичу. Не спиться? — пролунав у слухавці тягучий, неприємно-слизький голос, від якого Вадима завжди пересмикувало. — Сподіваюся, я не відірвав вас від чогось... Чи когось приємного.

— Лисий, ти на годинник дивився? — голос Вадима був холоднішим за лід на його вікні. — Мені не цікаві твої нелегальні оборудки. Якщо це щось дійсно важливе — запис на прийом через секретаря. Бувай здоровий, Лисий, та не кашляй.

Вадим вимкнув телефон, не дочекавшись відповіді.