13.

Вечеря минула в дивовижно теплішій атмосфері, ніж я могла собі уявити. Холодний іспанський напій справді трохи розслабив мої нерви, а Вадим Сергійович виявився не лише суворим босом, а й надзвичайно глибоким, ерудованим співрозмовником. Він більше не влаштовував мені стрес-тестів. Ми говорили про особливості європейського менталітету, курйозні випадки з перекладами та навіть трохи про мистецтво.

Але попри легкість бесіди, я ні на мить не забувала, хто сидить переді мною. Його темний, уважний погляд постійно зупинявся на моєму обличчі, руках, губах, змушуючи серце щоразу битися сильніше.

Коли ми вийшли з ресторану, нічне місто зустріло нас свіжим, прохолодним повітрям. Вадим знову галантно відчинив переді мною дверцята свого позашляховика.

— Куди їдемо? — запитав він, сідаючи за кермо і заводячи двигун.

Я назвала свою адресу в спальному районі. Дорога назад пройшла у майже повній тиші. Але це не була та гнітюча, офісна тиша, до якої я звикла в його кабінеті. Це була тиша, наповнена недомовленістю, приглушеною музикою та густим ароматом кедра, який у замкненому просторі авто здавався ще більш п'янким.

Я дивилася у вікно на ліхтарі, що пропливали повз, намагаючись вгамувати хаос у власних думках. Що це взагалі було? Робоча перевірка? Побачення? Гра владного чоловіка, якому просто стало нудно?

Автомобіль плавно зупинився біля мого під'їзду. Двигун стих, і салон поринув у напівтемряву, яку розбавляло лише тьмяне світло вуличного ліхтаря.

— Що ж... — я нервово проковтнула клубок у горлі й потягнулася до замка паска безпеки. Клацнув механізм. — Дякую вам за вечір, Вадиме Сергійовичу, та за перевірку. Обіцяю, що на реальних переговорах я вас не підведу.

Я повернула до нього голову, щоб попрощатися, і несподівано завмерла. Вадим опинився набагато ближче, ніж я думала. Він відстебнув свій пасок і розвернувся до мене, спершись ліктем на кермо. У тьмяному світлі його очі здавалися абсолютно чорними, бездонними.

Я хотіла сказати щось у відповідь, але слова застрягли десь у горлі. Простір між нами ніби стиснувся до мінімуму. Я відчувала тепло, яке йшло від його тіла, і бачила, як його погляд повільно опускається з моїх очей на мої губи.

Усе сталося так неочікувано та раптово. Я не знаю, хто з нас першим подався вперед. Це був якийсь неконтрольований, магнетичний порив. Вадим підняв руку, і його гарячі пальці обережно, але владно торкнулися моєї щоки, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. Мій подих перехопило. А наступної миті його губи накрили мої.

Це не було обережне торкання. Це був поцілунок людини, яка звикла брати те, що хоче. Гарячий, вимогливий, із легким присмаком білого вина та абсолютною владою. Мозок волав про те, що це катастрофа, що він мій генеральний директор, що завтра я не зможу дивитися йому в очі, але тіло зрадило мене. Я мимоволі видихнула прямо в його губи, подавшись назустріч. Мої пальці інстинктивно стиснули тканину його сорочки.

Вадим притягнув мене ще ближче, поглиблюючи поцілунок. Світ за межами темного салону авто перестав існувати.

Що я роблю?!

І саме ця думка подіяла на мене як відро крижаної води.

Я різко відсторонилася, важко дихаючи. Мої очі розширилися від паніки та усвідомлення того, яку жахливу помилку ми зробили. Вадим дивився на мене важким поглядом, його груди теж часто здіймалися. Він потягнувся рукою, ніби хотів знову торкнутися мого обличчя.

— Яно... — його голос був хрипким і зовсім не схожим на тон керівника.

— Мені треба йти! — перебила я його та швидко заторохтіла своє.

Не чекаючи на його реакцію, я намацала ручку дверцят, штовхнула їх та вийшла з машини на прохолодне нічне повітря.

— Яно, зачекай! — пролунало з салону.

Але я вже нічого не чула. Міцно тримаючи свою сумочку, я кинулася до під'їзду, не озираючись. Лише забігши в ліфт та притиснувшись спиною до холодної металевої стінки, я дозволила собі заплющити очі. Губи досі горіли від його поцілунку, серце виривалося з грудей, а в голові пульсувала лише одна панічна думка: як я піду на роботу? Мене поки рятувало тільки те, що завтра вихідні.