12.

Рівно о вісімнадцятій я вийшла з будівлі бізнес-центру. Серце зрадницьки калатало. Я встигла лише трохи освіжити макіяж і поправити зачіску, сподіваючись, що мій діловий костюм справді виглядає достатньо презентабельно.

Знайомий чорний позашляховик уже чекав біля входу. Вадим Сергійович стояв біля свого автомобіля. Він був одягнений у піджак, але верхні ґудзики темної сорочки були розстебнуті, а краватка зникла, що надавало його строгому образу несподіваної, майже зухвалої розслабленості.

Побачивши мене, він мовчки зробив крок назустріч та відчинив пасажирські дверцята, чекаючи, поки я підійду. Цей простий, впевнений жест вибив мене з колії. Я звикла бачити в ньому холодного боса, а зараз переді мною був просто чоловік — небезпечно привабливий та галантний.

Я мовчки кивнула на знак подяки й опустилася на прохолодне шкіряне сидіння.

Він плавно зачинив за мною дверцята, обійшов авто і сів за кермо. У напівтемряві салону миттєво розлився знайомий, терпкий аромат кедра. Вадим ледь помітно усміхнувся, м'яко вирулюючи на проїжджу частину.

Дорога зайняла трохи менше пів години. За вікном згущувалися глибокі сині сутінки, розбавлені золотим світлом вуличних ліхтарів і червоними вогнями заторів. Вадим вів машину впевнено і спокійно, а в салоні тихо грала інструментальна музика, яка трохи притупляла мою нервозність.

Ресторан «Монблан» повністю виправдовував свою назву. Це був заклад для обраних: панорамні вікна з видом на нічне місто, приглушене світло кришталевих люстр, тиха гра тапера за роялем та бездоганний сервіс. Хостес, одягнена в елегантну чорну сукню, привітно всміхнулася, ледь помітивши мого супутника, і без зайвих питань провела нас на другий поверх.

Ми пройшли через головний зал і вийшли на невеликий балкон, де розташовувалася VIP-зона. Там було значно тихіше і приватніше. Але щойно ми підійшли до нашого місця, я спантеличено зупинилася.

Невеликий стіл біля самого вікна був ідеально сервірований, але лише на дві персони.

Я розгублено роззирнулася, шукаючи очима іспанських партнерів, які мали б уже чекати на нас. Зала була напівпорожньою.

— Вадиме Сергійовичу... — я невпевнено повернулася до нього, стискаючи свій блокнот. — А де ж представники партнерської компанії? Ми приїхали зарано?

Вадим неквапливо відсунув для мене стілець, м'яким, але наполегливим жестом запрошуючи сісти.

Я підкорилася, все ще нічого не розуміючи. Він обійшов стіл і сів навпроти мене, поклавши сильні руки на білосніжну скатертину. У приглушеному світлі ресторану його темні очі здавалися ще глибшими і виразнішими.

— Їх не буде, — спокійно промовив він, беручи до рук меню.

— Тобто як? Зустріч скасували в останній момент? — я стурбовано насупила брови. — Чому ж ви мені не повідомили? Ми могли б не їхати.

Вадим повільно відклав меню. Куточки його губ здригнулися в тій самій фірмовій, самовпевненій усмішці, яку я бачила сьогодні вранці. Він подався трохи вперед, не зводячи з мене пронизливого погляду.

— Зустріч не скасовували, Яно. Її взагалі не було в моєму розкладі.

У мене всередині ніби щось обірвалося. Я кліпнула очима, намагаючись осягнути сенс його слів. Блокнот вислизнув із моїх рук і тихо впав на коліна.

— Ви мені збрехали? — мій голос ледь помітно здригнувся. — Але навіщо? Ви змусили мене нервувати, повторювати термінологію, я думала, що це надважливі переговори!

— Це і є важливі переговори, — його голос став нижчим, оксамитовим, і в ньому зникли будь-які ділові нотки. — А точніше — репетиція перед ними. Я ж маю знати, як ви будете поводитися в незвичному для вас середовищі. Ви людина в компанії нова. А переговори дуже важливі, Яно.

— Тобто ви влаштували мені перевірку на стресостійкість шляхом обману? — я намагалася повернути голосу професійну твердість, хоча всередині все обурювалося від такої самовпевненості.

— Я називаю це оцінкою компетенцій у польових умовах, — незворушно відповів Вадим, легким жестом підкликаючи офіціанта. — Ви чудово володієте мовою. Це я вже зрозумів із перекладу документації. Але переговори такого рівня — це не лише правильні слова. Це вміння тримати обличчя, читати емоції партнерів і не губитися, коли щось іде не за планом. Як, наприклад, зараз.

Офіціант нечутно підійшов до нашого столика. Вадим, навіть не відкриваючи меню, швидко й упевнено зробив замовлення: дві порції дорадо на грилі, легкий салат і пляшку іспанського білого сухого вина. Я лише кліпнула очима від того, як легко він усе вирішив за нас обох.

— Я не розгубилася, Вадиме Сергійовичу, — заперечила я, щойно офіціант відійшов. — Я просто не очікувала, що генеральний директор буде мене перевіряти таким чином.

— У великому бізнесі й не такі перевірки бувають, Яно Петрівно, — він трохи схилив голову набік, і в його темних очах майнув той самий хитрий, небезпечний вогник. — Якщо ви хочете супроводжувати мене на ключових зустрічах, ви повинні бути готові до будь-яких несподіванок. І вміти не відволікатися на дрібниці.

Я миттєво зрозуміла натяк. Згадка про «дрібниці» явно стосувалася мого денного спілкування з Артуром у холі. Вадим нічого не забув і досі контролював ситуацію.

Я глибоко вдихнула, змушуючи себе розслабити плечі. Його логіка була залізною, навіть якщо методи здавалися відвертою маніпуляцією.

— І як я проходжу вашу перевірку? — запитала я, випрямляючи спину і прямо зустрічаючи його погляд.

Вадим затримав на мені увагу, повільно і задумливо ковзнув очима по моєму обличчю, ніби вивчаючи кожну рису, і знову зустрівся з моїм поглядом.

— Поки що непогано, — його губи ледь помітно розтягнулися. — Але вечір тільки почався. Давайте подивимося, чи зможете ви підтримувати світську бесіду, не забуваючи про субординацію.