11.

Рівно через десять хвилин я переступила поріг кабінету генерального директора. Вадим Сергійович сидів за своїм масивним столом, відкинувшись на спинку крісла. Його обличчя залишалося непроникним, але важкий, темний погляд, яким він зустрів мене, змусив внутрішньо напружитися.

— Сідайте, Яно Петрівно, — його голос пролунав сухо й по-діловому.

Я мовчки опустилася в шкіряне крісло навпроти нього, поклавши руки на коліна, щоб приховати легке тремтіння пальців.

— Я хотів би обговорити з вами стандарти професійної поведінки в нашій компанії, — почав Вадим, повільно переплітаючи пальці. — «Глобал Логістікс» — це серйозна структура, де кожен співробітник має дотримуватися корпоративної етики. Холи, коридори та робочі зони — це не місце для гучного сміху, флірту та відволікання інших фахівців від їхніх безпосередніх обов'язків.

Мої щоки спалахнули від обурення. Флірту? Він що, серйозно сприйняв звичайну розмову з колегою під час законної обідньої перерви як порушення дисципліни?

— Вадиме Сергійовичу, у мене була обідня перерва, — я намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все кипіло. — І ми з Артуром просто розмовляли. Це ніяк не вплинуло на мій робочий процес.

Очі Вадима небезпечно звузилися. Він подався трохи вперед, спираючись ліктями на стіл, і простір між нами ніби миттєво скоротився.

— Мене не цікавить, як ви це називаєте, Яно Петрівно. Мене цікавить репутація моєї компанії та ефективність моїх підлеглих. Якщо співробітник технічного відділу стоїть у холі й розважає вас замість того, щоб бути на робочому місці, це порушення, — його тон став ще жорсткішим, майже крижаним. — Я попереджаю вас лише один раз. На майбутнє: за подібну непрофесійну поведінку на території компанії вам буде виписано штраф. Обом. Ви мене зрозуміли?

Я стиснула зуби так сильно, що аж звело щелепи. Ця відверта несправедливість обурювала, але сперечатися з генеральним директором у його ж кабінеті було рівнозначно самогубству.

— Так, Вадиме Сергійовичу. Я вас дуже добре зрозуміла, — чітко й холодно відповіла я, витримуючи його важкий погляд.

Кілька секунд у кабінеті панувала дзвінка, напружена тиша. Ми дивилися одне на одного, ніби грали в якусь невидиму гру на витривалість. Зрештою Вадим ледь помітно кивнув, ніби задоволений моєю відповіддю, і його обличчя знову набуло виразу абсолютного спокою.

— Добре. Перейдемо до справ, — він зсунув убік свій планшет. — Як просувається робота з новими документами?

— Я вже опрацювала іспанську частину технічних специфікацій. Залишилося перекласти три сторінки юридичного додатка італійською. До кінця робочого дня все буде готово і лежатиме на вашому столі.

— Чудово. Але плани трохи змінилися, — Вадим дістав із шухляди тонку чорну теку і поклав її переді мною. — Юридичний додаток ви закінчите завтра вранці. А сьогодні ввечері ви потрібні мені в іншій якості.

Я здивовано підняла брови.

— В іншій якості?

— О сьомій годині вечора у нас відбудеться неофіційна вечеря з нашими ключовими іспанськими партнерами в ресторані «Монблан», — спокійно пояснив він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Переговори будуть складними, тому мені потрібен ідеальний, синхронний переклад безпосередньо на місці. Ви супроводжуватимете мене.

— Сьогодні ввечері? — я трохи розгубилася від такої раптової новини. — Але я маю на увазі, що мій зовнішній вигляд. Для ресторану такого рівня потрібен відповідний дрес-код, а я у звичайному офісному костюмі.

Вадим повільно оглянув мене з ніг до голови своїм фірмовим, пронизливим поглядом, від якого дихання на мить перехопило.

— Ваш сьогоднішній вигляд абсолютно прийнятний, Яно Петрівно. Головне — це ваш розум і швидкість реакції. Будьте готові о вісімнадцятій. Я чекатиму вас біля входу.

Він знову взяв до рук планшет, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Домовилися. Я буду готова.

Я підвелася з крісла, взяла зі столу чорну теку і попрямувала до дверей. Коли я вийшла з кабінету, серце билося як навіжене. Відчитав, як школярку, пригрозив штрафом, а потім безапеляційно заявив, що вечір я проведу з ним у розкішному ресторані. Цей чоловік грав за власними правилами, і я починала розуміти, що найскладніше в моїй роботі — це не юридичні терміни, а мій власний бос.