10.

Рівно о першій у двері мого кабінету знову постукали. Артур виявився напрочуд пунктуальним.

— Готова до найкращої кави та найсмачніших круасанів? — його весела усмішка миттєво підняла мені настрій.

— Так, йдемо, — я взяла сумочку, і ми разом вийшли з кабінету.

Кав'ярня неподалік бізнес-центру і справді виявилася чудовою: пахло свіжою випічкою, лунала тиха джазова музика, а за столиками вирувало життя. Артур був надзвичайно приємним співрозмовником. Він не намагався здаватися кимось іншим, багато жартував і розповідав кумедні історії з життя технічного відділу. З ним було легко й спокійно. На якусь мить я навіть забула про гори складних контрактів, дедлайни та напружений погляд генерального директора.

Коли ми поверталися до офісу, обідня перерва добігала кінця. Ми підійшли до скляних дверей холу нашого бізнес-центру, жваво обговорюючи нову романтичну комедію. А потім Артур емоційно заходився розповідати кумедну історію зі свого життя, активно жестикулюючи, і я щиро, дзвінко розсміялася, повернувши голову вбік.

І саме тієї миті мій погляд зіткнувся з його.

Біля ліфтів стояв Вадим Сергійович. Він був не сам — поруч знаходився фінансовий директор, який щось жваво розповідав, тримаючи в руках теку з документами. Вадим був одягнений у бездоганний чорний костюм, що робив його високу постать ще більш владною та загрозливою.

Він дивився прямо на нас. Точніше, на те, як я безтурботно сміюся поруч із технічним спеціалістом його компанії.

Зовні Вадим Сергійович не видав жодної емоції. Його постава залишалася ідеально рівною, обличчя нагадувало непроникну кам'яну маску абсолютного спокою та контролю. Але його очі... Вони вмить змінилися — у них чітко читалося невдоволення та роздратування та можливо щось ще.

Я помітила, як на якусь частку секунди нервово сіпнувся м'яз на його вилиці, а щелепи міцно стиснулися, роблячи лінію підборіддя ще гострішою та хижою. Йому це дуже не сподобалося.

Мій сміх раптом урвався. Усередині все ніби скувало холодом від тієї важкої, невидимої хвилі напруги, що йшла від нього до мене.

Артур відразу втратив свою невимушеність. Він різко вирівняв спину, опустив руки по швах і шанобливо привітався.

— Доброго дня, Вадиме Сергійовичу, — чітко й по-діловому промовив він.

— Доброго дня, — рівним, абсолютно безбарвним голосом відповів Вадим.

Його погляд ковзнув по Артуру з таким відстороненим холодом, що хлопцеві, напевно, стало вкрай незатишно, а потім знову повернувся до мене.

— Яно Петрівно.

— Доброго дня, Вадиме Сергійовичу, — я намагалася, щоб мій голос звучав рівно, але серце зрадницьки гупало десь у горлі.

— Сподіваюся, ваша перерва пройшла продуктивно, — у його ідеально діловому тоні я вловила ледь помітну, небезпечну нотку сарказму. — Зайдіть до мене в кабінет за десять хвилин. Є розмова.

Він навіть не чекав на мою відповідь. Двері ліфта безшумно відчинилися. Вадим разом із фінансовим директором зайшли всередину. Перед тим як металеві стулки зійшлися, я встигла перехопити його останній погляд — важкий, власницький і пронизливий, у якому вирувала прихована буря.

— Ух... — шумно видихнув Артур, коли ми нарешті зайшли до ліфта, подалі від очей керівництва. — Наш бос сьогодні явно не в гуморі. Аж мурашки по шкірі від його погляду, ніби рентгеном просвітив.

— Так. Мабуть, важкий день, — тихо відповіла я, опускаючи очі.

Моя легкість випарувалася без сліду. Попереду мене чекала зустріч у його кабінеті, а інтуїція голосно підказувала мені, що розмова за зачиненими дверима буде не такою вже й простою.