9.

Після тієї розмови з Вадимом Сергійовичем минуло кілька тижнів. Моє життя в компанії поступово ввійшло в стабільний, хоч і неймовірно динамічний ритм.

Мій звичайний робочий день тепер починався за п'ятнадцять дев'ята. Я заходила до офісу, віталася з колегами, залишала речі у своєму затишному кабінеті й ішла на загальну кухню по велику чашку міцного капучино. Далі починалася магія перекладу: я працювала з митними деклараціями, міжнародними договорами, специфікаціями товарів.

Працювати під прямим керівництвом Вадима Сергійовича виявилося і складно, і водночас неймовірно цікаво. Він був вимогливим босом, не терпів помилок чи затримок, але завжди спілкувався зі мною з підкресленою повагою. Щоразу, коли мене викликали до його просторого кабінету по нові документи, повітря між нами ніби електризувалося. Він зберігав діловий тон, але в його глибоких темних очах я часто ловила той самий сміливий, проникливий погляд, від якого по спині бігали мурашки. З Іриною Андріївною ми майже не перетиналися — після тієї догани вона намагалася оминати мене десятою дорогою.

Це був звичайний вівторок. Я сиділа за столом і швидко набирала текст іспанського договору про постачання, повністю занурившись у процес. Раптом монітор комп'ютера блимнув, екран залило неприємним синім кольором із білими літерами незрозумілої помилки, і система зависла.

— Тільки не це! Я ж не встигла зберегти останній абзац! — простогнала я, марно клацаючи мишкою та натискаючи на клавіші.

Зрозумівши, що моїх знань тут забракне, я зняла слухавку робочого телефону й набрала внутрішній номер технічного відділу. Мені відповіли, що зараз пришлють спеціаліста.

Буквально за п'ять хвилин у двері мого кабінету легенько постукали.

— Увійдіть! — гукнула я.

На порозі з'явився хлопець. Високий, зі злегка скуйовдженим русявим волоссям, у світлих джинсах і стильній темно-зеленій сорочці з підкоченими рукавами. Він зовсім не був схожий на типового системного адміністратора з анекдотів. Мав яскраві сірі очі, у яких танцювали веселі іскорки, та надзвичайно приємну, відкриту усмішку.

— Доброго ранку. Викликали комп'ютерну швидку допомогу? — запитав він, невимушено спираючись на одвірок. — Я Артур із технічного відділу.

— Доброго ранку, я — Яна, — із полегшенням усміхнулася я у відповідь. — Так, мій комп'ютер вирішив, що йому потрібна відпустка посеред робочого дня.

Артур підійшов до мого столу. Від нього пахло чимось свіжим, цитрусовим і зовсім трішки — кавою.

— Дозволиш? — він указав на моє крісло.

Я підвелася, поступаючись йому місцем, і стала поруч. Артур швидко пробігся довгими пальцями по клавіатурі, перезавантажив систему й почав уводити якісь команди на чорному екрані.

За пів години він озвався:

— Готово. Система в нормі, а твій останній документ я відновив із тимчасових файлів. Можеш не дякувати.

— Ти просто чарівник! Щиро дякую, Артуре, ти мене врятував, — зраділа я, дивлячись на відновлений текст.

Він підвівся з крісла, але не поспішав іти. Натомість Артур злегка сперся на край мого столу, схрестивши руки на грудях, і пильно подивився на мене. У його погляді читався відвертий, проте дуже м'який чоловічий інтерес.

— Знаєш, Яно, за порятунок цінних даних у нас зазвичай діють особливі тарифи, — його губи розтягнулися в грайливій усмішці.

— Ого. І яка ж ціна питання? — я підтримала його жартівливий тон.

— Чашка кави. Зі мною. В обідню перерву, — Артур схилив голову набік, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Тут неподалік є чудова кав'ярня, де готують найкращі круасани в місті. Що скажеш?

Його прямолінійність трохи збила мене з пантелику. Артур був милим, веселим і явно дуже зацікавленим. На відміну від складної, магнетичної напруги, яку я відчувала поруч із Вадимом, з Артуром було напрочуд легко й просто.

— Не думаю, що це гарна ідея, у мене багато роботи.

— Обіцяю поводитися дуже чемно і пригостити найсмачнішою кавою.

Він подивився на мене таким поглядом, що відмовити було просто неможливо.

— Добре, але ненадовго. Обідня перерва о першій.

— Супер. Тоді о першій я зайду по тебе, — Артур задоволено засяяв. Він відштовхнувся від столу й попрямував до дверей. — До зустрічі, Яно.

— До зустрічі, Артуре.

Коли за ним зачинилися двері, я опустилася в крісло, усе ще мимоволі усміхаючись. Мій звичайний робочий день раптом перестав бути таким уже й звичайним. Здається, в офісі ставало дедалі цікавіше.