7.

Повернувши ключ у замку, я переступила поріг своєї квартири. Тиша, що зустріла мене, здалася неймовірно затишною після галасливого дня в офісі та шаленої напруги. Намацавши вимикач, я нарешті скинула тісні туфлі — ноги гуділи так, ніби я пробігла марафон. Повісивши піджак на вішалку й залишивши сумочку на тумбочці, я одразу попрямувала до ванної кімнати.

Тепла вода приємно розслабляла, змиваючи не лише залишки макіяжу, а й тягар пережитого стресу. Вмиваючись пінкою, я пильно подивилася на своє відображення у дзеркалі. Очі почервоніли від утоми, під ними залягли легкі тіні, але в самому погляді читалася щира гордість. Я майже витримала цей день. Я довела собі, що зможу вистояти під тиском.

Переодягнувшись у зручну бавовняну піжаму, я пішла на кухню та швидко заварила чашку ромашкового чаю, щоб хоч трохи заспокоїти нерви. Думки раз по раз поверталися до подій останньої години. Вадим... Хто він такий? Його абсолютна впевненість, бездоганно скроєний дорогий костюм і той розкішний чорний позашляховик безапеляційно видавали в ньому людину високого статусу. Чому він узагалі запропонував підвезти мене? І найголовніше — звідки він знав моє ім'я ще до того, як я відрекомендувалася?

Я згадала терпкий запах кедра та бергамота в салоні його авто, той пронизливий, але напрочуд турботливий погляд, коли він наказав мені відпочивати. Від цих спогадів тілом розлилося дивне, заспокійливе тепло. Проте фізичне виснаження виявилося сильнішим за будь-які роздуми та марні фантазії. Ледь допивши чай, я дісталася ліжка. Варто було моїй голові торкнутися прохолодної подушки, як я миттєво провалилася в глибокий сон без сновидінь.

Тим часом чорний позашляховик Вадима впевнено мчав нічними вулицями міста, прямуючи до елітного житлового комплексу в центрі. Заїхавши на закритий підземний паркінг, він плавно припаркувався й заглушив двигун, але ще кілька хвилин сидів у напівтемряві салону, задумливо вибиваючи пальцями ритм по шкіряному керму.

Піднявшись швидкісним ліфтом до пентхауса, Вадим увійшов у простору, мінімалістичну квартиру. Тут панували холодні сірі й чорні відтінки, ідеальний порядок та абсолютна тиша — усе саме так, як він любив, без зайвого хаосу. Чоловік зняв піджак, недбало кинув його на спинку шкіряного дивана, різким рухом послабив краватку й підійшов до домашнього бару. Хлюпнувши у склянку на два пальці міцного алкоголю, Вадим завмер біля величезного панорамного вікна, з якого відкривався вид на мерехтливі вогні нічного мегаполіса.

Думки про Яну не йшли з голови. Ця тендітна, але неймовірно вперта дівчина привернула його увагу ще під час їхнього випадкового зіткнення в коридорі. А потім, коли він особисто наполіг на її працевлаштуванні всупереч запереченням Ірини, відчув до неї незрозумілий, глибокий інтерес.

Він налив та зробив повільний ковток, відчуваючи, як обпікає горло міцний напій. На його обличчі з’явилася холодна, хижа усмішка.

«Генеральний директор вимагає на ранок», — згадав він наївні слова Яни.

Ірина. Отже, ця хитра лисиця вирішила пограти у власні брудні ігри. Дати новачкові обсяг роботи, розрахований на кілька днів, ще й прикриваючись його ім'ям. Ірина явно намагалася зламати дівчину в перший же день, випробувати її межі міцності, змусити здатися. Але Яна не зламалася. Вона сиділа до пізньої ночі, сама, у порожньому майже темному офісі, сумлінно робила те, що їй доручили, навіть не думаючи скаржитися. Вона прийняла цей виклик із гідністю. Її внутрішній стрижень і відданість роботі викликали в нього щиру, глибоку повагу.

Вадим допив свій напій і з глухим стукотом поставив склянку на столик. Ранок буде цікавим. Завтра ж поговорю з Іриною.