6.

Очі нестерпно пекли від багатогодинного вдивляння в монітор, а спина заніміла від напруги. Я відкинулася на спинку крісла й утомлено потерла скроні. Здавалося, літери іспанських та італійських контрактів уже почали водити хороводи перед очима. Я майже впоралася — з того величезного стосу паперів, який залишила мені Ірина Андріївна, неперекладеними лишилися лише два невеликі документи.

Кинувши погляд на годинник у правому нижньому куті екрана, я тихо зойкнула. Була вже десята година вечора!

Залишивши ці два документи на завтрашній ранок (я цілком встигала доробити їх до дедлайну), я зберегла всі файли й вимкнула комп'ютер. У моєму маленькому кабінеті запанувала тиша, яку порушувало лише гудіння системного блока, що поступово згасало, та приглушений шум нічного міста за панорамним вікном.

Взявши сумочку та перевіривши, чи на місці телефон, я вийшла в коридор. Великий офіс був абсолютно темним і порожнім. Лише чергове освітлення тьмяно вихоплювало з темряви скляні перегородки опен-спейсу.

Мої кроки лунали занадто гучно в цій нічній тиші. Біля самих ліфтів, коли я вже простягнула руку, щоб натиснути кнопку виклику, двері однієї з кабін несподівано й безшумно роз'їхалися.

Я мимоволі відсахнулася. З ліфта вийшов чоловік. Той самий. Високий, з вольовими рисами обличчя, у тому ж бездоганно скроєному темно-сірому костюмі. У прохолодне повітря коридору миттєво увірвався знайомий терпкий аромат дорогих парфумів із нотками кедра та бергамота.

Він раптово зупинився. У його темних, зазвичай холодних очах на мить промайнув щирий подив, коли він упізнав мене.

— Що ви робите в офісі в такий час? — його низький, владний голос пролунав у напівтемряві, від чого по спині пробігли легкі мурашки.

— Працювала, — трохи розгублено відповіла я, міцніше стискаючи ремінець сумочки. — Мені дали великий обсяг термінових перекладів, тому довелося затриматися, щоб усе було готово на ранок.

Чоловік злегка нахмурився. Його чіпкий погляд повільно ковзнув моїм утомленим обличчям, затримавшись на очах.

— Час уже надто пізній, щоб самій добиратися додому, — безапеляційно заявив він. — Ходімо, я вас відвезу.

— О, ні-ні, що ви! Не варто турбуватися, — я поспішно замахала вільною рукою, відчуваючи, як від ніяковості починають палати щоки. — Я викличу таксі, це зовсім не проблема.

— Таксі доведеться чекати, а я все одно спускаюся на паркінг, — він навіть не збирався слухати моїх відмовок. Чоловік зробив крок назад, притримуючи рукою двері ліфта, і жестом запросив мене всередину. — Це не обговорюється. Проходьте.

У його тоні було стільки абсолютної впевненості, що сперечатися здавалося не просто марним, а навіть безглуздим. До того ж страшенна втома давалася взнаки, і перспектива швидко опинитися вдома, а не чекати на машину посеред нічної вулиці, виявилася занадто спокусливою.

— Добре. Дякую вам, — тихо здалася я.

Опустивши погляд, я зробила крок у кабіну. Ліфт м'яко рушив униз. Повітря між нами здавалося густим; я намагалася дивитися на цифри поверхів, що змінювалися на табло, але раз по раз ловила його уважний погляд у відображенні металевих дверей.

Ми спустилися на підземний паркінг. Мої підбори відлунювали від бетонних стін. Чоловік упевнено попрямував до розкішного чорного позашляховика. Машина м'яко блимнула фарами, коли він зняв її із сигналізації. На мій подив, він не сів одразу за кермо, а обійшов авто та, відчинивши переді мною пасажирські дверцята, дочекався, поки я сяду.

Салон зустрів мене запахом дорогої матової шкіри та ледь відчутною приємною прохолодою кондиціонера. Коли він сів поруч і завів двигун, простір усередині остаточно заповнився його парфумами.

— Куди їдемо? — запитав він, вирулюючи з паркінгу на нічні вулиці міста.

Я назвала свою адресу. Він кивнув, і машина плавно влилася в потік автомобілів. Якийсь час ми їхали мовчки. Міські ліхтарі золотистими смугами пробігали по його різкому профілю, підкреслюючи лінію підборіддя.

— Ви сказали, що перекладали термінові контракти, — раптом порушив він тишу, не відриваючи погляду від дороги. — Це ваш перший робочий день. І вам одразу дали такий обсяг, що довелося сидіти до ночі?

— Так, — я нервово поправила пасмо волосся. — Ірина Андріївна сказала, що це надзвичайно терміново. Генеральний директор вимагає, щоб усе було на його столі завтра до десятої ранку.

Чоловік помітно сильніше стиснув кермо, а на його губах майнула дивна, майже хижа усмішка.

— Генеральний директор, кажете? Вимагає на ранок?

— Саме так, — я зітхнула, намагаючись звучати професійно. — Я не скаржуся. Навпаки, це чудова можливість показати, що компанія не дарма дала мені шанс, навіть попри відсутність досвіду. Але...

Я замовкла, розуміючи, що, можливо, забагато базікаю. Я повернула голову й пильно подивилася на свого рятівника.

— А ви теж працюєте в «Глобал Логістікс»? Просто ми вже вдруге стикаємося, а я навіть не знаю вашого імені. Ви з якогось конкретного відділу?

Він кинув на мене швидкий погляд. У його темних очах затанцювали ледь помітні іскри.

— Можна сказати й так. Дивно, що ви не знаєте, хто я, — його голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча мені здалося, що він ретельно добирає слова. — Можливо, це й на краще. Мене звати Вадим.

— Дуже приємно, Вадиме. Я — Яна. Перекладачка, — усміхнулася я, відчуваючи, як напруга трохи спадає.

— Я знаю, хто ви, Яно, — тихо відповів він, пригальмовуючи біля мого будинку.

Машина зупинилася. Я розгублено кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, звідки він міг знати про мене. Але втома взяла гору над цікавістю.

— Щиро дякую вам, що підвезли. Ви мене дуже виручили, — я потягнулася до ручки дверей.

— Відпочивайте, Яно. Завтра буде насичений день, — його голос знову став по-діловому суворим, але в ньому відчувалася дивна турбота.

Я вийшла з машини, вдихнувши прохолодне нічне повітря. Чорний позашляховик стояв біля мого під'їзду, поки я не зайшла всередину й двері за мною не зачинилися. Тільки тоді я почула низьке гудіння потужного двигуна, що віддалявся геть.