2.

За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшла приємна жінка у діловому костюмі з текою в руках.

— Доброго ранку. Ви, мабуть, Литвин Яна Петрівна? — привітно усміхнулася вона, сідаючи за стіл навпроти мене. — Я менеджер із підбору персоналу Ірина Андріївна.

— Доброго ранку. Так, це я, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно та впевнено. Я відкрила свою теку, дістала резюме та диплом і акуратно поклала їх на стіл перед нею.

Співбесіда розпочалася. Жінка уважно вивчила мої документи, ставлячи запитання щодо освіти та готовності працювати з великими обсягами технічної документації. Потім ми плавно перейшли до перевірки моїх знань. Менеджерка майстерно перемикалася між англійською, іспанською та італійською, пропонуючи перекласти кілька специфічних логістичних термінів та розіграти швидкі діалоги з уявними «партнерами» з різних країн.

Моє хвилювання кудись зникло. Я відповідала чітко, легко підлаштовуючись під мелодику та специфіку кожної з трьох мов, швидко формулювала думки і відчувала, що тримаюся на висоті. Мови були моєю стихією, і тут я почувалася абсолютно впевнено. Коли я без заминки переклала складний пункт гіпотетичного договору італійською, а потім плавно перейшла на ділову іспанську, в очах менеджерки майнув непідробний інтерес.

Коли всі запитання вичерпалися, жінка закрила мою теку, склала руки на столі і щиро усміхнулася.

— Що ж, Яно Петрівно, я приємно вражена вашим рівнем підготовки та вільним володінням усіма трьома мовами, — сказала вона, підводячись зі стільця. — Дякую вам за приділений час. Ви показали чудові результати. Ми розглянемо всі кандидатури, і я обов'язково вам зателефоную до кінця тижня, щоб повідомити наше рішення.

— Дякую вам. Буду чекати на ваш дзвінок, — я теж підвелася, потиснула її простягнуту руку, підхопила свою сумку і попрямувала до виходу.

Відчуття полегшення накотилося на мене теплою хвилею. Я вийшла з переговорної в просторий коридор, на ходу намагаючись застібнути сумку і подумки прокручуючи в голові деталі нашої розмови. Опустивши погляд, я зовсім не дивилася перед собою. Можливо, саме через цю неуважність я не помітила, як з-за рогу швидким, упевненим кроком вийшов чоловік.

Я різко врізалася просто в нього, боляче вдарившись плечем об його міцні груди. Моя сумка ледь не вислизнула з рук, але чоловік миттєво зреагував — його сильні пальці міцно перехопили мене за лікоть, втримуючи на ногах. У повітрі одразу запахло дорогими чоловічими парфумами з глибокими нотками кедра та бергамоту.

— Обережніше, — пролунав над моєю головою низький, владний голос.

Я різко підвела очі й зустрілася з пронизливим поглядом. Це був високий чоловік у скроєному темно-синьому костюмі, який сидів на ньому бездоганно. Риси його обличчя були різкими, вольовими, а в темних очах читалася суворість і абсолютна впевненість у собі.

— Перепрошую, я... я вас зовсім не помітила, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки палати від ніяковості.

Я швидко вивільнила свій лікоть з його хватки і зробила крок назад, звільняючи дорогу. Чоловік нічого не відповів. Він лише ледь помітно кивнув, ковзнув по мені швидким, але дуже уважним, чіпким поглядом, і попрямував далі коридором, навіть не озирнувшись.

Я постояла секунду, глибоко вдихаючи повітря, щоб перевести подих. Потім розправила невидимі складки на своїй шовковій блузці, поправила волосся і швидким кроком рушила до ліфта. Тоді я ще навіть не здогадувалася, що цей незнайомець із холодним поглядом, на якого я так незграбно налетіла — це Дробиш Вадим Сергійович, генеральний директор цієї самої фірми.