Епілог

Кілька років потому…

— Ну що, пані Левченко, — Артем скидає сонцезахисні окуляри на ніс і примружується. — Готова до занурення?

— Якщо ти мене знову штовхнеш у воду, — бурчу я, — цього разу потягну тебе за собою.

— Романтика, — всміхається він. — Разом на дно.

Він стоїть на бортику басейну, в спортивних шортах і старій темно-синій футболці з логотипом «Дельфін-спорт». І зараз він, цій футболці, трохи засмаглий, але не такий відфільтрований і глянцевий виглядає мені куди привабливіше, ніж на тому фото біля басейну на вечірці кілька років тому, яке лайкнула (точніше, Влада лайкнула). 

Я поруч, у купальнику, який вибирала хвилин сорок, і чомусь мені здається, що дихати стало складніше.

Артем тепер тренер. Молодіжна збірна, секція при спортшколі. Каже, що це поки не мрія, але вже напрямок. І я вірю, що він таки допливе до свого «великого старту». Він завжди пливе. Навіть коли все проти течії.

Після того, як він пішов із дому, батьки довго не виходили на зв’язок. А потім, одного дня, його мама прийшла на змагання. Просто сіла на трибуні, серед інших, і мовчки дивилась, як він тренує дітей. Після цього між ними все якось потроху полагодилось — без гучних примирень, без вибачень. Просто вони почали розмовляти. А його батько… ну, кажуть, що на днях подарував спортшколі новий набір спорядження «від імені спонсора». Без підпису, звісно. Але Артем знає, чий це жест.

А Макс — як завжди, на висоті. Бізнес, костюми, офіси. І все ще вважає, що молодший брат трохи божевільний. Але тепер вони можуть говорити про це без сварок. Навіть жартують про той випадок з машиною і Аріною…

Аріна… Після всього того цирку з її сторіз і плітками, вона кудись зникла. Потім з’явилася в новому виші, на журналістиці (іронія, ага). Кажуть, веде блог про «жіночу самореалізацію». І, здається, навіть перепрошує час від часу — не в мене, загалом. Я не злюсь. Просто не бачу сенсу. Кожен отримує свою хвилю — головне, щоб не потонути.

— Ти не маєш боятися, — каже Артем тихо.

— Я не боюсь, — відповідаю. — Просто вода холодна. І ти поряд. Це подвійна небезпека.

Він сміється — отим своїм низьким, справжнім, трохи хриплим сміхом, який пробирає аж під шкіру.

Сонце блимає на поверхні води, хтось із дітей на сусідній доріжці ляпає по хвилях, і я ловлю себе на думці, що колись це все було б для мене катастрофою — бути поруч із ним, під цими поглядами, з відкритим серцем. А тепер — просто здається правильним.

— Ти ж розумієш, — каже Артем, коли я вже сиджу на краю бортика, опустивши ноги у воду, — що рано чи пізно доведеться це зробити. Не може наречена професійного плавця боятись води…

— Наречена, — розгублено підіймаю очі. Серце починає шалено битись. — Чому наречена? Ти мене не питав…

— Хотів записати сторіз і опублікувати на широкий загал.

— І що спинило? — ковтаю грудку в горлі. Ловлю його погляд. Теж трохи наляканий, але вміло прихований за жартами.

— А що як ти не поставиш сердечко? І чекатимеш, поки я зроблю дурницю.

— Це ж моя фішка, — пирхаю. — Дурниці — суто мій креатив. Хтось має компенсувати твою ідеальність.

Він нахиляється ближче, настільки, що я бачу краплі на його віях.

— Я взагалі-то не ідеальний.

— Ага, — шепочу. — Знаю. Саме тому ти мені й подобаєшся.

Він усміхається. Трохи розгублено, трохи ніжно. І в наступну мить нахиляється й торкається моїх губ. Коротко, як натяк. Але досить, щоб світ навколо став беззвучним.

— То ти згодна? Обіцяю, каблучка буде. У вигляді сердечка…

— Тільки коли побачу сторіз… — цілую у відповідь. 

Телефон у мене в рюкзаку видає коротке дзень. Це точно Влада. якимось незрозумілим чуттям, а може інтуїцією я завжди знаю, коли пише саме вона.

— Я за хвилину, — вибачально посміхаюсь Артему, Обвиваю руками його шию. Ще раз палко цілую. — Скоро приєднаюсь до тебе, обіцяю.

Він хитає головою. Певно думає, що відтягую час. Але відходить до когось зі своїх підопічних. А я похапцем дістаю телефон і заходжу в месенджер. Довелось один таки реанімувати, щоправда, добряче почистити від контактів. Тепер у мене там чати з найближчими: батьками, Владою і звісно Артемом.

Влада: ти там з Артемом? 😏 

Влада: Уявляєш, у мене сьогодні побачення 😏😏😏 ніколи не повіриш з ким! Я сама не вірю. Він такий.. такий бісячий. 

Я: з ким?? 

Влада: розкажу, якщо виживу 😈 Побачимо що з цього вийде. 

Я: А можеш не вижити?? 

Влада: Можу. А може й він. Найшла коса на камінь, Мієчко! Але якщо не попсую йому нерви, ніколи собі цього не пробачу!

Я: То от яка, власне, мета побачення… 

Влада: Власне… А ще, тому що я теж собі хочу як у тебе. Хочу власну людину-амфібію в одноосібне користування. Тому побажай мені удачі. Сподіваюсь, він такий вправний в поцілунках, як і у воді…

Я: ну-у-у… 

Примружуюсь мрійливо, хоч вона й не бачить.

Я: Плавці дуже різносторонньо розвинуті, знаю з досвіду. 

Влада: Тоді я йду отримувати свій власний досвід!

Я мимоволі усміхаюсь. Навіть не помічаю, що Артем знову біля мене.

— Що там?

— Влада, — кажу. — Каже, має побачення.

— З ким?

— Не каже. Трохи боюсь за неї. Каже з кимось з твоєї команди.

— Тоді я йому щиро співчуваю. Влада зігне в баранячий ріг будь-кого. А потім примусить себе обожнювати.

— Навіть тебе? — вдавано суплюсь.

— У моєму серці тільки ти, — відповідає він і знову бере мене за руку. — Ніколи в цьому не сумнівайся! 

І я ловлю себе на думці, що, мабуть, це і є — щасливий фінал. Не феєрверки, не глядачі, не гучні заяви. А просто тепло його долоні, сонце у воді й думка, що вперше за довгий час усе — на своєму місці.