Розділ 28

Біжу сходами, стрибаючи через дві щаблини одразу, і тільки на вулиці зупиняюсь — щоб усвідомити, що ключі в руці, а дихання десь залишилось на третьому поверсі. Пульс гуде в скронях, прохолодне осіннє повітря щипає ніздрі.

Влада наздоганяє мене біля під’їзду, захекана, з телефоном у руці. 

— Чого стоїш?! — випалює. — Вокзал не чекає! 

— Думаю, в яку сторону бігти… 

— Почекай! Ти що, реально збираєшся пішки? 

— Якщо треба — так, — відповідаю між вдихами. 

Вона зупиняє мене, схопивши за рукав. 

— Артем! У тебе ж була машина.

Я коротко пи́рхаю, стараюсь не розповідати всю правду на ходу. 

— Була. До того самого вечора. Тепер у тата в гаражі. Разом із рештою мого життя… Батько її відібрав, думав, що так контролюватиме мене. Помилився, — розводжу руками. — Тепер — тільки мої ноги й громадський транспорт.

Влада закочує очі, але не відпускає: 

— Боже, ваші стосунки з батьками — це окрема драма. Вони б і повітря забрали, якби могли. 

— Не починай, — бурчу я й побачивши тролейбус, спішку на зупинку. Байдуже, куди він. Точно довезе до найближчої станції метро.

Як тільки спиняється, застрибую в салон, Влада за мною; мене підштовхує хвиля прохолодного повітря. 

Усередині трохи людей, але знайти місце — не проблема: пара вільних сидінь перед середніми дверима, ми плюхаємось туди, ніби це найзручніший трон у світі.

Влада одразу дістає телефон і клацає, не відводячи очей від екрана. 

— У неї квиток на 17:20, — повідомляє після секундного пошуку. — Якщо нам пощастить з трафіком, ми до вокзалу доберемось хвилин за двадцять. 

Я кидаю погляд на годинник. 17:10. 

Відчуваю, як час стискається. Десять хвилин — мало, але мушу ризикнути. 

— Супер. Щоправда, було б значно простіше, аби ми вміли телепортуватися.

Влада гмикає.

Тролейбус повільно повзе вулицею. За вікном усе розмазане, як у дешевому кліпі про розбиті серця. Я стискаю кулаки на колінах, намагаючись не вибухнути. Серце б’ється так, ніби всередині якийсь скажений метроном.

— Дзвони їй, — кажу.

— Уже, — тримає телефон біля вуха, але слухає лише тишу. Потім зітхає. — Глухо. Вона або вимкнула звук, або, знаючи її, знову слухає музику через блютуз і телефон завис.

— Серйозно?..

— Ти не уявляєш, скільки разів я їй про це казала.

Я вдаряю кулаком по поручню. Пасажирка навпроти здригається, але мені байдуже.

— Ми не встигнемо, — каже Влада, дивлячись у вікно. — Затор попереду.

— Я встигну, — кажу вперто.

— Артем…

— Я встигну, — повторюю, і вперше відчуваю, як спокій змінюється рішучістю. Я не знаю, як, але відчуваю, що треба просто йти вперед.

Тролейбус зупиняється. Люди виходять повільно, ніби спеціально, щоб зіпсувати мені фінал життя. Я проштовхуюсь крізь натовп, відчуваючи, як перечіпаюсь через ноги перехожих. Влада кричить щось позаду, але я ледве чую її через гуркіт міста.

Ми вибираємось на вулицю. Шум машин, гудки, голоси — все накриває одночасно. Асфальт дзвенить під кросівками, і все, що я бачу, — миготіння світлофорів.

— Давай швидше! 

— Стараюсь! — пищить захекано.

Біжимо до метро. Повітря різко холодне, ударяє у груди, і я відчуваю, як серце б’ється, ніби готове вискочити. Ледь не падаю на слизьких сходах, пробігаємо крізь турнікети. Ескалатор повзе, як черепаха, я біжу сходами вниз. Влада без кінця тицяє у телефон: дзвонить, скидає, знову дзвонить.

— Не бере… — шепоче вона, нервово стискаючи ґаджет. — Чому не бере? 

— Бо, може, не хоче, — кажу, сам стискаючи щелепи.

На пероні, поки чекаємо електричку, Влада знову набирає. 

— Гудки йдуть. Чуєш? Гудки йдуть! 

— Та чую, — відповідаю крізь зуби. — І що? 

— І нічого. Не бере, блін. 

Притуляюсь палаючим чолом до прохолодної стіни і думаю, що коли ми вийдемо з цього пекла підземки, буде вже пізно.

Потяг прибуває повний. Ледь протискаємось всередину. Стоїмо, тримаючись за поручень. 

Влада, не втрачаючи надії, знову набирає — марно. Телефон блимає «виклик скасовано». 

— Таки точно врубила свої прибабахнуті блютуз навушники, — видихає. — І через них зв’язок глючить. 

Я мовчу. Просто дивлюся у вікно, за яким проносяться сірі стіни тунелю, і повторюю подумки: «Не встигнемо. Не встигнемо».

Та коли нарешті блимає вогнями станція “Вокзальна”, наче відкривається друге дихання. 

Ми вибігаємо з метро до вокзалу майже одночасно. Перед входом — натовп, валізи, запах кави й дизеля. І десь серед цього — вона. Я це знаю. Відчуваю так, як відчувають воду. Хоча електричка мала б поїхати двадцять хвилин тому.

Влада ще встигає крикнути: 

— Вона на Приміському! 

— Знайду! — відгукуюсь.

Вона ловить мене за рукав. 

— Артеме! Думаю… думаю вона вже поїхала, але не звинувачуй себе, гаразд? Ми щось вигадаємо!

— Влада, — кажу, задихаючись, — я не маю наміру втрачати її вдруге. Я відчуваю, це мій шанс.

Та раптом обоє завмираємо. На табло блимає нове оголошення: 

«Електричку до Лісової подано на третю платформу». 

— Вона ж мала їхати раніше… — шепоче Влада. 

— Дива трапляються, — відповідаю, і серце стрибає, наче теж вирішило побігти поперед мене.

Влада згинається навпіл, важко дихає: 

— Я далі не побіжу, — каже. — Сам ти значно швидший, Вежбовський. Хай щастить!

Я киваю. І, не озираючись, мчу всередину. Вибігаю на платформу і зупиняюся за кілька кроків від краю. Серце б’ється так, ніби хоче вистрибнути назовні, а ноги самі підштовхують мене вперед. І тоді бачу її.

Стоїть біля рейок, обіймає рюкзак, наче він — останнє, що тримає її тут. Вуха прикриті навушниками, волосся розвіває вітер, в руках тримає телефон, пильно вдивляючись у його екран. Ніби зовсім не помічає натовпу навколо.

І от я розумію, що це момент. Мить перед кроком, який змінює все. Щось всередині підказує: якщо я зараз зроблю один неправильний рух — можу її втратити назавжди.