Розділ 27 (продовження)

💌 Вдячність читачам:

Дякую всім, хто витримав паузу й дочекався продовження — ви справжні герої цього роману 😅
Я знаю, що чекати нелегко, особливо коли історія зависла на емоційному місці, але ви залишилися поруч — і це для мене безцінно 💛

Дякую за ваші коментарі, лайки, зірочки й просто за те, що читаєте.
Іноді саме одне коротке «чекаємо продовження» може витягнути автора з творчої сплячки й повернути до тексту швидше, ніж кава ☕

Як і обіцяла, тексту буде багато. Дуже багато. Аж до самого кінця 💥
Я допишу цю історію так, як вона того заслуговує — з теплом, емоціями, коханням і трохи хаосу (бо без нього ніяк 😅).

Тож готуйте чай, плед і запас емоцій — я повернулась, а Мія з Артемом уже не дадуть вам спокою ☕📖

__________________________________

АРТЕМ

Прокидаюся від настирливого дзижчання будильника. Тягну руку, збиваю його з тумбочки — глухий стукіт, і я відразу шкодую, що вчора не поставив склянку з водою трохи далі. Тепер під ліжком калюжа. Чудово.

Підіймаюся, плентаюся у ванну. Вмикаю світло — різко, аж щулюся. У дзеркалі на мене дивиться тип із заспаним лицем і скуйовдженим волоссям. Не зірка факультету, не майбутній чемпіон, а звичайний хлопець, який би ще з радістю повалявся годину під ковдрою.

Чищу зуби й думаю: тренування через годину. І навіть якби хотів прогуляти — не можу. Спорт — це єдине, що тримає. Решта… ну, решта зараз валиться.

Живу в Єгора вже другий день. Він, слава Богу, не ставить зайвих питань. Просто сказав: «Бери диван, плати за світло — і домовились». Ліпше вже так, ніж удома.

Вдома після тієї вечері й розмови з батьком і братом — глуха стіна. З ними я більше не говорю. Віктор Вежбовський, великий бізнесмен, вміє переконувати. Але мене він переконав у зворотному: я не хочу бути його копією, навіть близько.

Щоб довести це самому собі, влаштувався на роботу. Дні тепер однакові: зранку тренування, пари, потім — підробіток у спорт-магазині. Футболки, кросівки, плавки. Не сказати, що мрія, але принаймні я сам заробляю на життя. Без їхніх грошей. Без їхніх умов.

Полощу рот, підіймаю голову й ловлю свій погляд у дзеркалі. Під очима синці — то від недоспаних ночей. Усміхаюся сам до себе. Тонко, без радості. Наче питаю: «І що далі, Артеме? Довго ти так протягнеш?»

Тиша відповіді не дає.

Єгор вискакує з кімнати саме тоді, коли я зголюю решти рослинності на обличчі, щоб бодай у цьому не бути схожим на неандертальця. На ньому кросівки, джинси й футболка з написом «Trust me, I’m DJ» — хоча єдине, що він крутить, це ключі від квартири, аби не загубити.

— Бро, я лечу, — вигукує, намагаючись одночасно надіти куртку й накинути рюкзак. — Не чекай мене на вечерю.

Я вперши язика у щоку з внутрішньої сторони, щоб було зручніше водити лезом, бурчу щось нерозбірливе.

— Ага, бачу, підтримуєш, — сміється він. — Слухай, у суботу — вечірка. Реально велика. Я вже афішу роблю. Буде світло, музло, навіть той чувак з барабанами, пам’ятаєш?

Я закочую очі. Знаю, він мене намагається усіма силами підбадьорити після розриву з Мією, а підбадьорення у розумінні Єгора — це купа дівчат, які зможуть витіснити ту єдину, їжа, напої і музика.

Відкладаю бритву, змахую рештки піни зі щік.

— Ага, пам’ятаю. Він тоді мало не пробив стелю.

— Зате було епічно, — гордо зводить брови Єгор. — Ти ж прийдеш?

— Подумаю.

— Це твоя стандартна відмазка «ні», — відразу викриває він. — Але нічого, я тебе заманю. У тебе обличчя для вечірок.

— У мене обличчя для сну, — відповідаю.

Єгор зареготавши, простягає руку — «дай п’ять». Я удаю, що не помічаю. Він хмикає, але не ображається:

— Добре, скину тобі локацію. Якщо не прийдеш — я скажу всім, що ти веган і боїшся алкоголю.

— Ти ж сам веган.

— Ну от, буде подвійний удар, — підморгує. — Все, я побіг.

Він зникає за дверима, залишаючи після себе шумний слід — дзенькіт ключів, гучний «па-па, світ!» і запах дезодоранту, який він заливає на себе літрами.

Я витираю обличчя рушником і дивлюся у дзеркало. Краплі води скочуються з підборіддя, дзижчання у вухах поступово стихає. Нарешті стає тихо. 

Тиша — дивна штука. Щойно вона приходить, здається, що можна перевести подих.

Я майже встигаю відчути полегшення, коли дзвінок у двері ріже повітря, мов ножем. 

— Єгор, — бурчу собі під ніс, — сто відсотків забув гаманець. Або телефон.

Закидаю рушник на плече і іду до дверей, ще не встигнувши натягнути футболку. Скрип замка, легкий подих холоду з під’їзду — і я автоматично розчиняю двері.

Але на порозі — не Єгор. На порозі стоїть дівчина. Знайоме обличчя — я бачив її не раз поруч із Мією.

Влада.

Але зараз вона зовсім не схожа на ту впевнену, гучну студентку, яку я пам’ятаю. Обличчя бліде, очі — тривожні, у погляді блимає щось схоже на паніку і водночас на здивування. Вона ніби не може знайти слів.

— Влада?.. — кажу я тихо, і відчуваю, як у грудях щось холодно стискається. — Що сталося? З Мією все гаразд?

— Артем?! — вона дивиться так, ніби я тут прибиральником підробляю. — А ти що тут робиш?

— Живу, — бурмочу. — В мене тепер нова локація. 

Вона перехрещує руки на грудях, підіймає брови. 

— Ну от і прекрасно. Я якраз тебе шукала.

— Справді? — підозріло примружуюсь. — І для чого ж?

— Спочатку прибити. А потім ще раз прибити — уже від імені Мії, — її голос спокійний, але очі блищать, мов леза.

— Приємна програма, — іронічно кажу. — Тоді проходь, аби сусіди не стали свідками мого трагічного кінця.

Вона заходить і зразу впирається в мене поглядом — гостро, як лезом: 

— Ти взагалі нормальний? — майже кричить. — З Мією так поводитись?! Вона ж через тебе навіть з дому боялася вийти!

Я мимоволі відступаю на крок і зводжу руки, мов здаюся: