Розділ 27

Сиджу на жорсткій лавці залізничного вокзалу й п’ю чай з картонного стаканчика, який на смак радше нагадує кип’яток із відтінком «щось було схоже на бергамот». Валіза біля ніг, люди навколо метушаться, а я ловлю себе на дивному відчутті: ніби втекла з поля бою, але ще не доїхала до безпечної території.

Телефон дзеленчить. На екрані — Влада.

— Алло?

— Жива! — видихає вона так, ніби щойно виграла в лотерею. — Ну що, вихідний, сонце світить, я вже майже на порозі твого будинку. Пропоную шопінг-марафон до втрати пульсу.

— Ем, — я мружусь. — Ти вже під моїм будинком?

— Ну… майже, — сміється. — Я в маршрутці, але ж головне — настрій. Давай, одягай щось гарненьке, і гайда купувати тобі нове життя в нових джинсах!

— Є маленька проблема, — тягну я. — Я не вдома.

— Ти що, в бібліотеці? — вона театрально ахкає. — О Боже, це офіційна сенсація. Моє немовля пішло в люди й знайшло книжки!

— Дуже смішно, — пирхаю. — Я на вокзалі.

— На якому ще вокзалі?

— Залізничному. Чекаю електричку.

— Стоп-стоп-стоп, — її голос стає різким. — Ти куди це намітилася?

— Додому. На вихідні. Хочу побути з родиною.

Кілька секунд тиша. 

— Я тут викладачам байки розповідаю, що ти лежиш хвора й ледве дихаєш, а ти — на вокзалі з валізою!

— Ти що сказала викладачам? — захлинаюся. Від Влади можна чекати будь-чого.

— Що ти дуже серйозно захворіла. Прямо от лежиш без свідомості.

— Владо!

— Що Владо? — ображено бурмоче вона. — Я ж тебе прикриваю. Сказала старості, що в тебе температура під сорок, а лікарняні довідки принесеш пізніше.

— Ти нормальна? — я закочую очі. — Де я ті довідки візьму? А якщо мене хтось зустріне в поїзді?

— Та не зустріне! — відмахується. — Хто зараз у вихідні катається електричками? Тільки ти й бабусі з відрами яблук.

Я фиркаю, бо картинка дійсно занадто правдоподібна.

— І взагалі, — продовжує вона, — я ще роздруківки для тебе взяла. У Прокопенко… ну, ти ж знаєш, яка вона. Я пообіцяла їй, що ти все відпрацюєш. Я врятувала твою академічну репутацію! — гордо заявляє вона. — Якби не я, тебе б уже викреслили зі списків студентів. Хотіла якраз занести…

— Дякую, героїне. 

Кусаю губи. Роздруківки дійсно не завадять. Прокопенко та ще монстряка, сто відсотків в понеділок спитає на семінарі. 

— Сфоткай їх і мені на мило пришли. 

— Гаразд, — уявляю, як демонстративно закочує очі. — З тебе кава й шоколадка. То коли ти повертаєшся з дому?

— Поки не знаю, — чесно кажу. — Але точно не завтра.

— Добре, — зітхає вона. — Тоді хоч смс напиши, коли доїдеш. І якщо там виявиться, що тебе справді хтось зачарував у жабу, я приїду й розчаклую.

Я сміюся, але сміх виходить дивний — трохи гіркуватий, як від кави без цукру.
Усередині, під усмішкою, ворушиться неспокій: ніби я стою на двох різних дорогах і не знаю, куди зробити крок. Я видихаю, стискаю телефон сильніше, ніж треба, і перш ніж встигаю себе зупинити, з мене зривається:

— Знаєш… я навіть не впевнена, що хочу повертатися.

— В сенсі? — одразу насторожується Влада.

— Ну… іноді здається, що я зробила помилку. Може, варто перевестися додому, в наш університет. Факультет той самий, рівень освіти теж. Й батьки тільки зрадіють, вони ж проти були, щоб я не вдома навчалась… Просто… — я ковтаю клубок у горлі. — Тут я постійно почуваюся чужою.

— Мієчко… — її голос м’якшає. — Ти ж не серйозно?

— Цілком. Подивись сама. Тут усі живуть пафосом, фотосесіями, оцією нескінченною мильною оперою в інстаграмі. А я? Я відчуваю себе зайвою. У них виходить бути «на показ» так легко, а мені комфортно зовсім в іншому світі.

— А я? — тихо питає вона.

Я всміхаюся крізь сум. 

— А ти — виняток. Ти золото. Але ти ж знаєш, що ти не «як усі».

На тому кінці чути, як вона різко зітхає. 

— Мія, ну ти що. Це не причина все кидати. Ти сильніша, ніж думаєш. І якщо ти підеш, я тут сама з цим цирком не впораюся.

— Це просто думки, — поспіхом додаю. — Я з’їжджу додому, розберуся з собою. Може, й не буду нікуди переводитись…

— Ключове слово «може», — бурчить Влада. — Я ще з тобою про це поговорю.

Я усміхаюся, хоч і гірко: 

— Знаю. Ти завжди доймеш.

— Авжеж, — гордо відповідає вона. — Я ж твій адвокат, терапевт і менеджер з антикризових ситуацій в одній особі.

Ми ще кілька хвилин тримаємось за цю ниточку легкості, а потім розмова стихає. Я кладу телефон і вдивляюся у темний перон. І все одно всередині відчуваю: це питання я ще не закрила.