Розділ 26 (продовження)

Відчуття двояке: ніби я нарешті скинула рюкзак з камінням, але тепер спина не знає, що робити з цією легкістю. І я врешті наважуюсь на ще один подвиг. 

— Слухай, напиши старості, що мене сьогодні не буде, — тихо прошу. 

— Тобі аж настільки погано? — відразу паніка в голосі. Влада знає, я не пропущу навчання навіть якщо настане ядерна зима.  

— Мені… просто ніяк, — чесно зізнаюся. — Ресурсу нуль.  

— Добре, зроблю. Мія, — її тон стає лагідним, — може мені прийти? Давай я теж пропущу, напишу Марині, і ми разом проведемо цей день за смаколиками й серіалом. 

Я всміхаюся, пропозиція щира і заманлива. І я знаю, Влада б для мене таке зробила. Але вона й так майже два тижні пропустила. У неї купа хвостів, які потрібно закрити до сесії.  

— Ні, Влад… Не треба, Я впораюсь. А ти доганяй там свої пропуски, щоб не вилетіти з універу.

Бурчить у слухавку. Прощається. А в мене раптово засідає в мізках моя остання фраза “щоб не вилетіти з універу”... Вона застряє в голові, як скалка. І я навіть думаю, а може мені “вилетіти”, може так було б простіше. І я нікого з них більше не буду бачити. А Влада… Ну ми з нею знайдемо спосіб спілкуватись. Обов’язковою… Але я швидко її відкидаю. Вилетіти через Артема — ой, ні. Хлопці однозначно цього не варті. Але є інша ідея...

Решту часу обдумую її, лежачи на ліжку й розглядаючи стелю. Потім беру книжку — через п’ять хвилин ловлю себе на тому, що не пам’ятаю жодного речення. Вмикаю телевізор — там чергове реаліті, де всі закохуються, зраджують і ридають під камерою. Вимикаю через три хвилини. Ставлю музику — і майже відразу зриваю навушники. Кожна пісня — або про любов, або про розбиті серця.

— Наче іншої теми у світі немає, — бурчу собі під ніс. — Ну реально. 

Ходжу квартирою колами, як привид. Руки сверблять від звички взяти телефон і «провалитися» кудись, але тепер у мене — офіційна дієта від контенту.

І тільки тепер я помічаю, скільки всього довкола зав’язане на коханні. Серіали, кліпи, книги, навіть реклама шампуню: обов’язково якийсь красень дивиться на дівчину так, ніби вона щойно винайшла ліки проти раку.

— Нісенітниця, — кривлюся. — Виходить, що сенс життя — знайти половинку, аби в рекламі шампуню було кому на тебе дивитися?

Стає гірко й смішно водночас. Хочу зайняти себе хоч чимось: пробую прибрати кімнату — швидко здаюся, бо просто переставляю речі з місця на місце. Беруся за малювання — виходить якийсь чорний клубок на папері.

— Ну от, Пікассо нервово курить, — зітхаю.

Намагаюся зайняти себе всім, що тільки спадає на думку. Прибираю шафу — перекладаю футболки, перемірюю светри, половину відправляю в стопку «на викинути», хоча знаю, що все одно потім пошкодую. Потім беруся мити підлогу. Перетираю кожен кут, ніби від того залежить моя доля. Навіть холодильник розморозила — стою з феном і мискою, ловлю шматки льоду, які падають у пластикову ємність, і відчуваю себе не студенткою, а бабцею в режимі «генеральне прибирання».

І все одно всередині порожньо.

Я вирішую зварити борщ. Хоча ніколи не робила його сама. Три рази бігаю в Google перевіряти пропорції, шість разів досолюю, але результат виглядає на диво їстівним. Та коли ставлю тарілку перед собою, апетиту немає. Просто сиджу й дивлюся, як пара клубочиться. І саме в цей момент вібрує телефон.

На екрані світиться «Мама». І серце трохи сіпає від емоцій. Вона завжди знає, коли мені погано. Наче відчуває це дивним чином за сотні кілометрів.

— Алло, — відповідаю, і відразу стає легше від одного лише її голосу.

— Мієчко? — чую тихе й трохи стурбоване. — Як ти там, доню?

— Нормально, мам, — кажу занадто швидко, аж сама чую, що звучить фальшиво.

— Нормально — це так, ніби щось трапилось, — чую в голосі м’яку посмішку. — Ти голос маєш трохи… втомлений.

Я кусаю губу. Хочеться все розповісти. Вилити. Але я знаю: почне хвилюватися, а я не хочу її втягувати в цей університетський цирк.

— Та ні, — видихаю. — Просто… скучила. Чесно. Тут важко, мам. Учитись далеко від дому… іноді здається, що я вся сама проти світу.

Вона мовчить кілька секунд. А тоді лагідно:

— Ти ніколи не сама, доню. Ми з татом завжди поруч. І брат, і сестри. Ти ж наша золота дівчинка.

Я заплющую очі, бо ці слова занадто сильно болять.

— Мам, — питаю пошепки. — А можна я приїду? Просто ненадовго. Побути вдома.

— Та звісно, — в її голосі аж розквітає усмішка. — Приїжджай хоч завтра. Ми всі будемо тільки раді.

Ми ще кілька хвилин говоримо про дрібниці: як тато вигулює собаку й повертається весь у багнюці, як Софійка знову підкинула їжачка на кухню, бо «він змерз». Я сміюся, і на мить серце відтає.

— Люблю тебе, мам, — кажу перед тим, як покласти слухавку.

— І я тебе, доню. Тримайся.

Коли дзвінок закінчується, я довго сиджу з телефоном у руці. Потім відкриваю сайт, набираю назву рідного міста й тисну «купити квиток».

І тільки після цього вперше за день відчуваю, що зробила щось правильне.