Розділ 26

Наступні дні минають, ніби в тумані. Я прокидаюся, йду на пари, сідаю на своє місце — і майже не пам’ятаю, як минає час. Лекції зливаються в суцільний білий шум. Викладач щось пише на дошці, хтось ззаду перешіптується, а я ловлю себе на думці, що навіть не можу повторити останнє слово, яке почула.

Плітки липнуть, як жуйка до підошви. Я не завжди розрізняю фрази, але чую інтонації. Смішки. Кашляння з натяком. Іноді — моє ім’я, вимовлене тихо, але з тією особливою ноткою, яку впізнаєш буквально на клітинному рівні.

Навіть Влада не може мене витягти. Вона жартує, розповідає свої драматичні історії, пропонує вибратись у кіно. Я киваю, підтакую, навіть іноді усміхаюся. Але всередині порожньо. Усмішка, як кнопка «mute» — тільки назовні, для картинки.

У соцмережах тим часом знову кипить. Мені здається, що всі знають, бачать, обговорюють. Аріна постить загадкові цитати, які ніби спеціально адресовані мені, і її підписниці ставлять сердечка й пишуть «королева». Я намагаюся ігнорувати, та це, як дивитися у вогонь: не можеш відвести очей, навіть коли обпікає.

І в якийсь момент стає ясно: я більше не можу. Не хочу прокидатися й боятися відкрити додатки. Не хочу читати чужі думки про себе. Не хочу, щоб моє життя міряли лайками й переглядами.

Тому вночі я беру телефон і роблю це. Спершу Instagram. Натискаю «видалити акаунт» — і пальці тремтять так, що ледве не падає телефон. Потім TikTok. Потім Telegram, навіть університетські чати. І далі — все інше. Месенджери, підписки, повідомлення. Скрізь.

Кожне «підтвердити» звучить у голові, як удар молотка по цвяху. Болюче. Страшно. Але водночас… ніби трохи легше. Наче в кімнаті, де давно не відчиняли вікно, нарешті хтось розчинив кватирку.

Вранці мене будить не будильник, а дивна тиша. Жодних сповіщень, жодних вібрацій під подушкою. Телефон лежить нерухомо, як камінь. Я відчуваю дивне полегшення — і водночас пустку. Наче обрізала невидимі нитки, які пов’язували мене зі світом.

Але довго ця тиша не триває. Спершу один дзвінок від Влади. Потім другий. Третій. Я дивлюся на екран, і серце чомусь стискається. Вона ж звикла писати в Telegram чи скидати мем у Instagram. А тепер — тільки дзвінки.

— Ну що, — бурмочу сама до себе. — Моя соціальна смерть офіційно підтверджена. Навіть Влада не може достукатися.

Телефон знову дзеленчить. Я тягнуся й нарешті беру слухавку.

— МІЄЧКО! — голос такий, що мені доводиться відсунути телефон від вуха. — Ти жива?! Я вже думала викликати поліцію, МНС і екзорциста в комплекті!

— Доброго ранку, — хриплю я. — У мене все нормально.

— «Нормально», каже вона! — обурюється Влада. — Я тобі всю ніч пишу, вся стрічка гуде, а ти ніби випарувалася. У мене вже була панічна атака розміром із три «Снікерси».

Я зітхаю й ховаю обличчя в долоні.
— Я просто… видалила все.

— Все? — її голос стає таким тихим, що аж дивно. — Тобто… абсолютно все?

— Ага. Соцмережі, месенджери, навіть університетський чат.
— Навіть університетський чат?! — вона вже майже кричить. — Ти що, божевільна? Тепер я маю сама шукати, де завтра пара?!

Я пирхаю, і це звучить несподівано легко.
— От бачиш, життя без мене важче.

— Життя без тебе взагалі не існує, — бурчить вона, але далі додає: — Хоча чесно? Я тобою пишаюся. Ти зробила те, на що в мене б нервів не вистачило.

Я лежу, стискаючи телефон у руці, і думаю: може, справді я зробила щось важливе. Може, хоча б так зможу зібрати себе докупи.

Та водночас десь глибоко всередині ворушиться страх: а що, якщо я щойно відрізала єдиний місток до Артема?